#сучукрліт | Explore Tumblr Posts and Blogs

ya-chytouch · 1 year

Text

СТОКГОЛЬМ

Тепер прийшла пора писати відгук. Сказати, що мої припущення про книгу не виправдались - то не сказати нічого. По-перше, це книжка не про апокаліпсис. Втім, йдеться про щось серйозне і страшне, від чого Бог зійшов на землю, бо порушився баланс. Якщо ви спитаєте мене - який такий баланс? - я лише загадково посміхнусь і мовлю - ви що, хочете все розуміти, розкласти по поличках, аби все було прозоро і логічно? жалюгідні обивателі... і на тому слові повільно полину у туманну далечінь. І не дам вам жодної конкретики. Правда ж в тім, що я сама не знаю, про який баланс йдеться. Але, так, він порушений і всі приречені. То, апокаліпсис?... Нехай буде так. По-друге, дівчина з обкладинки не споглядає врятоване нею місто, як може здатись на перший погляд. Принаймні в цій книзі, вона нічого не врятувала - то вона просто так пафосно стоїть, що є цілком характерним.

Setting

Є сенс розпочати з того, де ми є і в якому контексті розгортаються події. А читати нам зовсім не про Стокгольм, а про досить специфічний Київ circa 2035 року, хоча деякі дії відбуваються і в Карпатах (представлених як депресивний і відмираючий регіон). Отож, якась там війна з участю лендлізу закінчилась (тепер ясно яка), і після того Україна потрапила під контроль західних організацій. Майже все тепер стало зосереджено в руках західних інвесторів, ще й Мирослава (головна персонажка) ніби натякнула, що Україна стала напівколоніальною країною, а якийсь найманець-СБУшник докинув про “напівдемократичність”. На тій самій сторінці трохи вище є абзац, який ніби писала рашка, аби відмовити Україну йти в ЄС: “наприкінці двадцятих багато хто підтримував посилення зовнішнього контролю, незважаючи на табуювання "питання національного приниження (?) і поступки власними інтересами", але на те тоді всім було байдуже, всіх цікавила тільки економіка, і в результаті Заходу дали стільки контролю, що в давніші часи деякі пункти могли б вважатись за державну зраду” (зліплені цитати). Себто, бідною Україною скористались, і вона не є самостійною, а просто маріонетка. Згадується про повалення військового уряду, сфальсифіковані вибори, і, як результат, диктатура. Класично, скрізь панує корупція, поліція виступає оплотом свавілля, передмістя Києва кишить бандитами і безхатченками.

А де громадянське суспільство? На це автор дає відповідь, щоправда, пізніше: “Після того, як війна скінчилася розчаруванням і підписанням чергових мирних угод – волонтери стали нікому не потрібні, їхній внесок в розбудову армії замовчувався. Стихійні лиха, пошукові операції та зникнення дітей все ще мали змогу впливати на позицію влади і дозволяли залучати небайдужих громадян, але будь-яка спроба суспільства втручатися в роботу державних організацій зазвичай зазнавала невдачі.” Словом, дуже зручно - двома реченнями автор остаточно зводить громадян до “фонової сірої маси”, яка не має заважати йому описувати те, як світ рятує групка людей. Насправді, це дуже очевидна письменницька акомодація. Автор помічає в своєму задумі якусь невідповідність, але йому лінь ламати голову над тим, як логічно все прописати. Тому, він просто нашвидкуруч латає цю plot hole, і проблему вирішено. Так можна робити, звісно, але то ліпше якось маскувати, бо дуже впадає в очі.

Відверто, вибір саме такого гіпертрофовано негативного сетінгу викликає в мене дуже багато питань. Поясню: навіть якщо багато гострих суджень про владу і журналізм стосуються 2035р, то в деяких місцях ці опінії поширюються і на раніші періоди державності України. Наприклад, “не перше десятиріччя” правозахисні організації жаліються на Київські катівні, які “раніше” слугували тими самими фабриками зброї масового ураження і наркоти, і “вже багато років” Банкова виступає за означення всього найгіршого. З таких сентенцій, можна, боронь Боже, зробити висновок, що ми типу завжди були такі кримінальні і зачухані, того нема чому дивуватись, що докотились до диктатури.

До чого я веду? До того, що позиціонування України в майбутньому як занепалої і “гнилої” держави ще можна виправдати творчим задумом автора. А от коли вже говоримо про посилання на “тяглість” цих злочинних традицій, то разом це створює образ України як by default відсталої і “імпотентної” держави.

Почекай, скажете ви, але ж не все, що сказано у творі, відображає думку автора! Ну і що, що, на думку якогось магічного типа, СБУ - це “непрофесійна, провінційна служба безпеки бідної та нікому не потрібної східноєвропейської країни”, а про українців той тип каже, що вони є найгіршим, що може бути в світі, “смердючими, нікому не потрібними жебраками, не здатними навіть у самому центрі Європи жити відносно пристойно”. Ну і що, що один найманець (?) транслює, що “майже всі зараз сидять на колесах, бо інакше витримувати цю країну було б неможливо”. Так, потім, ще хтось “думає” - “Будемо відверті, як країна ми не відбулися, а як нація заслуговуємо на загибель чи принаймні чергову політичну кризу.” Але ж то все персонажі - чи важать їх вислови, і чи треба тим перейматись?

Звісно, погоджусь я, одне речення, кинуте магічним типом чи найманцем не дорівнює думці автора і придирання не вартує. Проте якщо схожі судження зустрічаються достатньо часто, нехай, на кожній 20й сторінці (приблизно) 600сторінкового тексту, і при тому жоднісінького разу не спростовуються - то на виході отримуємо повноцінний мотив, який, хочемо того чи ні, певним чином відкладається в голові. Варто також зважати, що не кожен читач вміє запам’ятовувати хто саме що сказав, або і відрізняти думку автора від думки персонажа, особливо якщо то не речення, виділене реплікою. Про те, що може собі подумати про Україну якийсь непідготовлений вестернер, читаючи потенційний переклад “Стокгольму”, навіть уявити страшно! Не кажучи вже, що мене, як українку, такі сентенції спонукають писати WTF на полях кожної сторінки in question.

Тому, з таким прийомами треба бути дуже і дуже обережним. Впевнена, що, якби такий сетінг прописав якийсь неукраїнський письменник, йому б “незлецьки” влетіло. І було б ясно, за що.

Сюжет

Сетінг ми оглянули, а тепер я спробую переказати сюжет. Для мене це - найважча частина відгуку, бо тексту і подій багато, а от когерентності (зв’язності, себто) - не дуже.

Важлива заувага: автор колись навчався на факультеті політології, тому в книжці дуже багато різних змов, “многоходовочок”, високих посад і таємних таємниць. Навіть набір дійових - не осіб, а груп - досить специфічний - маємо найманців, штурмовиків (які потім виявляються безликими ляльками-зомбі), поліцію, парламентарів, сектантів, тих типу магічних типів, журналістів, двох чуваків, що вбивають головного редактора (забула, від кого вони) і повстанців (типу народ, але мені не відомо яка формальна причина їх револьту). Всі ці групи діють водночас, і в усіх є якась своя адженда; усі ці лінії звиваються, переплітаються і подекуди заплутують, що є закономірним. І тому, коли усвідомлюю, що маю розповісти про сюжет, мені стає лячно - але я все ж спробую викласти все так, як зрозуміла. Звісно, не обійдеться без ліричних відступів, бо this is what you came for.

І ще - важливе уточнення: Валентин Поспєлов любить поганяти читача back and forth по подіях “минулого” і “сьогодення”, але я описуватиму події більш лінійно і якомога стисліше. Втім, захопіть на всяк випадок чаєчок і пиріжечок, бо все одно буде довго.

Починаємо.

Отож, один з офісних центрів Києва захоплюють сектанти невідомої релігії, і… просто сидять там пару місяців. Звісно ж, будівля оточена трьома шарами різної поліції і військових. Тим часом, в місті тривають якісь заворушення, народ повстає проти влади, поліція застосовує сльозогінний газ - коротше, неприємна ситуація.

Але це все фон. Починається все (і триває) з Мирославою-журналісткою, яка прокидається з наркотичним похміллям (?) і їде брати інтерв’ю в тих сектантів. Не найліпше завдання, але це їй треба, аби відновити свою журналістську кар’єру. Мирослава намагається добути якусь інформацію від харизматичного ватажка сектантів (Ло), але той поводить себе дуже загадково і “непроникно”, на перших хвилинах розмови перебирає ініціативу в свої руки, говорить з нею на якісь “значущі” абстрактні теми - коротше, в неї нічого не виходить, але її керівництву, здається, на то якось байдуже, того вони посилають її туди знов і знов.

Взагалі, ці інтерв’ю дають більше інформації про Мирославу, ніж про Ло. Як справдешній hot bad guy, він все знає про її життя і діяльність. Через нього автор нам натякає, що Мирославу викинули з журналістики, бо вона написала якусь там до болю геніальну статтю, і розкрила якусь надзвичайно важливу правду, через яку в��і ці тексти одразу видалили з інтернету (автор ніби не чув про архіви Тані Микитенко або вірить в те, що скріни горять). Та, а не “прибрали” Мирославу повністю через те, що “ви писали її (статтю - ред.) занадто щиро… втім те, що стаття вийшла недосконалою і її так складно читати, зберегло вам життя”.

(Це пояснення, як на мене, звучить нереалістично, враховуючи, що в тій Україні панує диктатура - а диктатура не залишала б живою людину з ТАКИМ цінним знанням. Тут автор явно хотів викрутити важливість і талановитість Мирослави на максимум (хе, як і скрізь), але і не хотів позбуватись головної персонажки на перших сторінках. Тому я сприймаю це як ще один кейс авторської акомодації обставин до своїх подальших сюжетних потреб - причому досить незграбної.)

Тим не менш, з усіх тих розмов не стає зрозуміліше ні про суть Мирославиного “таланту”, ні про те, чому Ло зайняв ту будівлю і чого йому треба. А сюжет рухається далі, і ми гортаємо сторінки з надією, що далі буде більше пояснень.

Згодом, в захопленому офісному центрі призначають прес конференцію (вай нот) і в переплеті якихось інтриг і “зрад”, на той самий день чи то влада, чи то вояки вирішують “брати фортецю штурмом”. Відбувається стрілянина, гатять в усіх підряд, але Мирославу, звісно ж, беруть в заручниці за наказом самого Ло (через її талант, напевно, доказів якого ми не побачимо на жодній з подальших сторінок). Поки на нижніх поверхах відбувається мінування і все таке, Мирослава приходить до тями, просить відвести її до Ло, бачить його при німій молитві, особливого обурення своїм заручництвом не виказує, і спокійно йде за ним туди, куди він її поведе. А він веде її на дах офісного центру, сідає з нею в ледь-живий ґвинтокрил, і вони летять в невідоме. Якщо вам здається, що Мирослава не дуже суб’єктна, то вам не здається.

Ще в цій частині - другій - є сюжетна лінія з найманцями, які вбивають Мирославиного головного редактора і знаходять в нього на столі якісь таємні папери. Один з них (не папір, найманець) їде в архіви розбиратись детальніше, і натрапляє на суперпершокласнозасекречені дані про аномальні штуки на території країни. От уявіть, що все, що бачили в Битві Екстрасенсів - то правда, бо в тих документах про щось таке і йдеться, і за тим стоїть якийсь ОРДЕН. Потім в архіві з’являється the магічний тип і намагається вбити найманця.

За класикою жанру, замість actually вбивання перший виголошує тираду про Бога (що він мертвий), Біблію (що це головний роман) і ще багато загадкових філософських штук про Орден, до якого він, очевидно, належить. За класикою жанру, поки той користається змогою висловитись про поганість України, з’являються (нізвідки) інші магічні типи, що його вбивають. Чесно кажучи, попри деяку клішейність, сторінки з цією сюжетною лінію одні з найцікавіших, і чи не єдині, що проливають хоч трохи світла, а не заплутують далі. Хіба що, можна було обійтись без цього пафосного накидання на Україну. (Так, мене це “незлецьки” зачепило).

Тим часом в місті далі відбувається повстання, а президент, міністр і ще якийсь важливий тип сидять в підземеллі і дають згоду на те, аби стати маріонетками якогось чувака, який прийшов до них домовлятись, політика, політика, політика, кінець другої частини (всього їх 4).

Ах, і ще є малий розділ про те, що науковці на станції виявляють підвищений рівень радіації в місті, але під кінець робочого дня вони надто задовбані, аби щось робити, того просто йдуть додому. Здається, я і то відчуваю більше відповідальності, коли о шостій вечора мені прилітає мейл від клієнта (а може і ні, хто мене зна).

Між 2 і 3 частинами йде “інтерлюдія”, яку я б найбільше радила прочитати. Там 7 сторінок, але вони викликають більше емоцій і цікавості, ніж перша і друга частина в сукупності. (А ми тим часом перетнули екватор, пропоную зробити святковий сьорб чаю і читати далі).

Частина третя, відбігаємо на рік назад і їдемо з Мирославою в Карпати писати статтю про зникнення місцевих дітей (саме ТУ статтю). В аеропорті, “який не справив на неї жодного враження” (а Мирослава така бідна на емоції, що таке зауваження цілком має місце бути) зустрічаємось з її охоронцем. Вона істерить, що той запізнився на декілька хвилин. На наступний день персонажка заплановано зустрічається з ватажком місцевих ромів у кафе, в якому через хвилину починається погром (типу місцеві думають, що це роми покрали дітей). З’являється поліція, і на Мирославу одразу кидає оком один поліціянт; потім журналістка їде на зустріч з мером, а на другий день на якийсь брифінг, де стається сварка між місцевою і столичною поліцією - коротше, багато всього, і між тим абстрактні, але, безсумнівно, “дуже глибокі” розмови з охоронцем. А потім Мирослава йде на “побачення” з тим самим поліціянтом з кафе - певно, щоб вивідати якусь інформацію.

І ось тут дозволю собі зробити довгий “ліричний відступ”. Справа в тім, що у тому розділі є дуже красномовне речення про те, що, “напевно, в тому і полягав її (Мирославин - ред.) журналістський талант - зачаровувати різних чоловіків незалежно від їх політичних поглядів”. Я б такого речення не писала, бо воно дуже об’єктивізуюче і суголосне тезі, що жінки мають професійний успіх через експлуатацію своєї сексуальності - навіть такі “суперталановиті”, як Мирослава (або ж автор хотів навмисно принизити свою персонажку!). Але загалом, не класно таке писати, бо читачі можуть подумати, що автор або сексист, або слабо відбиває контекст. Чи, в крайньому випадку (а я схиляюсь саме до нього) що Валентин Поспєлов просто знає жінок хіба здалеку, і через необізнаність дозволяє собі робити найнеймовірніші припущення.

Гарна ілюстрація останньої тези - метафора про “жах, що хотів зірвати з неї спідню білизну” (який Мирослава наче б то відчуває при думці, що їй не вдасться виконати свій професійний обов’язок). Я не знаю, що відчувають чоловіки, коли бояться (можливо, і дійсно страх за свій зад), проте це не дає ніякої підстави робити таких припущень про жінок. Якщо вам здається що я приколупалась на рівному місці, то підставте у це речення на місце Мирослави ��ерсонажа-чоловіка - звучить абсурдно, так? Сподіваюсь, що таким чином мені вдалось проілюструвати свою думку. Але то ще не кінець.

Бо на наступний день той самий поліціянт намагається зґвалтувати Мирославу, підстерігши її в коридорі готелю. На щастя, поруч опиняється її охоронець. Він рятує жінку, а потім пропонує їй викликати поліцію і поїхати до лікаря. Мирослава каже, що і мови не може бути про поліцію - навпаки, пропонує дати комусь хабар, аби ця історія ні до кого не дійшла - все заради репутації, очевидно. Охоронець, в свою чергу, починає її “заспокоювати”, що, типу, в таких ізольованих поселеннях як те село, сексуальне насильство не є рідкістю, бо “коли навкруги нічого та нікого немає, то подібний стан, який, зазвичай, можна зняти за допомогою пляшки, або навіть повії… він стає патологічним, нестерпним”.

З цього Мирослава робить висновок, що всі в тому місці навіжені, і взагалі, “бідний лейтенантику, бідний хворий виродку. Яким має бути життя людини для того, щоб… з іншого боку, нічого особливого не відбулось. Сексуальна агресія, приниження через статевий акт - все це так притаманно людині загалом, що дивуватись було зайвим”. WTF, подумала я, прочитавши цей абзац. Просто disaster. Вводити таку делікатну сцену, і отак її описати? А потім ще приписати персонажці ТАКІ слова? Типу, “та нічого особливого не сталось, ну звихнувся хлопець - геть не при собі був, не тримав себе в руках просто, втратив контроль! Ну падло, але ж він хворий на голову, шо з нього візьмеш… На його місці кожен би так, попробуй пожити в Карпатському селі. Та й взагалі, всі ми не святі, всі ми трохи збочені, того фіг з тим”.

І так, Мирославину мотивацію можна зрозуміти, зважаючи на те, що вона загалом цинічна і має ампутовані емоції. А тут ще й місто в небезпеці, в поліції свої внутрішні скандали (та й сам злочинець - поліціянт), в неї - репутація, словом, не хочеться в’язнути в якійсь такій історійці. Та й думки її спричинені шоковим станом. А опісля вона йде гуляти по готелю, і інтерактує з хлопчиком, що сидить в лоббі і грає в жорстоку гру на своєму планшеті.

І саме цей момент мені не ок. Цей момент ніби “заминає” всю історію, робить її цілком пересічною і буденною - та ще й в комбінації з філософською Мирославиною сентенцією про те, що треба бути вище того всього, так як схильність до насильства - то стандартна людська вада. І плювати хочеться, що це, наче б, такий “холодний” авторський стиль - серед тої кількості “глибоких” сентенцій, якими нашпигований твір, з легкістю можна було б втулит�� щось типу “завжди легше виправдати втратою контролю чиїсь дії, які вже нема змоги виправити; завжди можна дозволити собі втратити контроль, коли знаєш, що не будеш за це відповідати, бла бла”.

Зґвалтування - це ж теж політика, гендерна нерівність - це теж політика, це все те сама power dynamics. І “зам’яти” це питання загальною схильністю людини до сексуального насильства не те щоб цинічно (хоча це теж), а навіть якось дуже по-дурному - ніби піти в аквапарк, і прольопатись годину в мілкій дитячій ванночці, замість зануритись в дорослий басейн і спуститись хоча б з одної гірки. Не враховуючи вже знов той самий факт, що таким чином насильство ніби “легітимізується”. І хто б що не казав, що це, мовляв, бачення Мирослави, а не автора, але саме автор відповідає за кожнісінький меседж свого тексту - і якщо той меседж не дуже адекватний, то “нема чому дивуватись”, коли прилітає суспільна реакція.

(Але ж ні, політика - то певно про чоловіків, що ділять між собою світ, і сексі жінок, що намагаються будувати кар’єру за законами патріархального світу. А тупі фємкі хай просто найдуть собі мужиків.)

Повертаємось до сюжету. Тепер познайомлю вас з Валентином. Попередньо, Мирослава зустрічала молодика з ім’ям автора в лоббі готелю (коли той був п’яний, як чіп), а потім ще “дистанційно цокнулась” з ним під час побачення з поліціянтом. Валентин-персонаж, безсумнівно, є якимось pet-образом Валентина-письменника (що є закономірним), бо в Мирослави до нього ну дуууже особливе ставлення. Наприклад, якоїсь ночі поліція попросила її забрати його з відділку (бо він дав їм її номер, який винишпорив у готелі, що схоже на сталкінг) і вона така вся - встала і поїхала серед ночі забирати алкаша, якого бачила два рази в житті (так, Валентин-персонаж - це самовпевнений письменник-пияк). Після визволення, вона завела його в кафешку, де він намагався домовитись, аби вона вивідала для нього пару речей за допомогою свого журналістського посвідчення - мовляв, і для його письма добре, і їй для статті знадобиться інсайдерська інфа. Мирослава, що дивно, не послала його до біса, а пожілалась, що місто закривають і матеріалу не вийде. Тоді він попрощався, а вона занепокоєно кинула йому “Ти що, просто підеш? Так неввічливо” - та той зухвало кинув своє “Я зателефоную”.

Так от, на наступний день після “непорозуміння” з поліціянтом, Мирослава йде до старої церкви, яку знайшла напередодні, говорить з тамтешнім дивним священником, по дорозі назад зустрічає мера, який їй натякає, щоб не тусила з Валентином і взагалі вшивалась в Київ (до слова, те містечко якраз мали закрити, а на дорогах поставили блокпости). По тому, Мирослава йде додому, і “майже інтуїтивно і без жодної мети” набирає - так, саме номер Валентина. Нє, ну може вона дійсно знадилась на його обіцянки інсайдерської інфи.

Валентин з’являється біля її готелю на якійсь дивній машинці і везе її в глибину лісу в закинуту психіатричну лікарню, аби вона відвідала чувака, який в 2024 вчинив якусь наругу над дітьми. (Ага, все правильно, це жінка після спроби зґвалтування сідає з якимось крейзі чуваком в машину і їде в лісову психлікарню, так-так.). В лікарні її розвертають, бо відвідини дозволені тільки родичам, як-от якійсь місцевій жінці, і коли Мирослава виходить звідти, Валентина вже нема. Тоді вона зупиняє рандомну машину і просить водія вивезти її звідти (це жінка після спроби зґвалтування ВДРУГЕ сідає до незнайомця - ще й посеред глухого лісу). Потім вона бачить котедж, біля якого стоїть Валентинова машина, просить водія зупинитись, і йде туди.

Тут я просто КРЕЧУ про те, як криво зшитий цей епізод - самі події цікаві і дуже навіть інтригують, проте оця тема з Мирославиною безпідставною довірою Валентину і катання по лісі з напівзнайомими мужчинами описує модель поведінки АБСОЛЮТНО НІЯКОЇ РЕАЛЬНОЇ ЖІНКИ, ЯКА ЗАЗНАЛА НАСИЛЬСТВА ЗА 1 ДЕНЬ ПЕРЕД ТИМ. Мені здається, що це просто вершина споконвічних мемів про men writing women - як чоловік (ще й боксер-любитель), Валентин Поспєлов не знає такого поняття як “боятися їхати кудись з незнайомими чоловіками”, і для нього не є очевидним, що Мирослава мала б того остерігатись. Тому я раджу Валентину виходити за рамки свого сприйняття світу, якщо він вже вибрав писати про жінку як головну персонажку свого твору - бо “любити писати жінок” і “вміти писати жінок” - дуже різні речі.

До речі, з моменту приїзду в психлікарню автор натякає, що це типу Мирослава потрапила в минуле, і котедж є розв’язкою цієї теми. В ньому журналістка зустрічає незнайому жінку, розмовляє з нею, а потім, дуже елегантно прописаним способом, з’ясовує, що та жінка вже мертва - і непритомніє. Цей епізод, як і інтерлюдія, дуже пронизуючий.

Але він не триває довго - потім знов починається загадковий хаос, коли (вже типу в теперішньому) з’являється Мирославин охоронець, злий на те, що вона десь вештається без його відома. Далі він навантажує напівпритомну жінку фразами типу “Ти що, досі нічого не зрозуміла? І чого я не здивований..Ти втрачаєш глузд!”, а потім в такому стані веде її через ліс до якогось оглядового майданчику, з якого видно пекельну картину з зомбі-ляльками, спаленням тіл, катуванням людей, мером того містечка і зниклими дітьми (які спостерігають за дійством). Мирослава не особливо реагує. Охоронець починає розповідати якісь конспірологічні штуки про клани, що володіють всім у світі, що їм треба діти, бо то майбутнє, і ще про Бога. Багато підкреслено значущих, гнітючих, але від того не зрозуміліших фраз. Автор ніби відчуває, що читач засинає над його фоліантом, і намагається вразити “шок-контентом”. Але до 474 сторінки читач до такого звикає і реагує на це типу “ще якась загадка, яку мені ніхто не пояснить, whatever”.

“Вони скрізь, ти просто не розумієш, вони пронизали все, багато століть граються в якусь політику, але всі прикидаються, що не помічають, ех, ти мене, бляха, не розумієш, їм належить весь клятий світ, влада - це диявол” - говорить охоронець, а Мирослава дивиться на нього скляними очима. Той каже, що “оооо бачив я такі очі, вони вже заволоділи тобою, поселились в тебе в голові” - потім привозить журналістку в аеропорт, кидає “і сам не знаю, нащо я тобі це показав” і на тому, в принципі, все. Тільки під кінець Мирослава роздумує про продажність журналістики, і вирішує, що неможливо мовчати вічно, а треба почати писати. Писати щиро, “до тремтіння і нервового зриву, до крику та сліз” (курсову, чи що АХАХАХАХ ). Ну, словом, нічого конкретного, просто завершальна пафосна “промова” під урочисту музику.

Ого, думаєте ви. Зараз буде четверта частина, де все стане на свої місця. Буде легше. Пийте чаєчок, скажу я. Пийте чаєчок і їжте пиріжечок з вишнями.

Вертаємось в гелікоптер (в часовому проміжку - десь рік вперед). А той саме здійснив нем’ягку посадку серед заметів (але то було плановано), і Мирослава з Ло вийшли звідти. Ло починає говорити максимально абстрактні речі, Мирослава каже, що не розуміє, і той повторює щось типу “ну тоді старайся сильніше”(ця фраза гарно описує мою взаємодію з цим текстом). Проілюструю, бо це дуже смішно:

– Я не розумію, – сказала Мирослава, кліпаючи очима.

– Ти маєш, чорт, ну давай, спробуй це знову.

– Я не можу, – з подивом мовила Мирослава і хитнула головою.

– Тут немає жодних правил, жодної послідовності дій, – Ло стояв перед нею і уважно дивився, в його очах значно менше холодних спалахів, аніж зазвичай. – Пересічна, але безумовна дезінтеграція, спробуй, спробуй це знову. (А, тю, так би одразу сказав)

Потім Ло каже Мирославі “всі твої спогади- фальшиві” і натякає, що вона перебуває під впливом пігулок і “магії”, говорить про Бога, загрозу людству через стрімінгові сервіси, потім каже про свою приреченість у “війні”з якоюсь іншою силою, і ще багато загадкового і незрозумілого тексту. Після того, вони йдуть в якийсь лісовий будинок, там зустрічають якусь жінку (типу ту ж, що в котеджі), спускаються в підвал, і власне, в тому підвалі Ло і Мирослава … знаходять “доньку бога” в образі істоти без очей (!) і з лускою по тілі(!). Очевидно, Валентин Поспєлов підіймає градус все вище, проте на 516 сторінці вже звикаєш до того, що “все пропало, як ти не розумієш” і особливо нічому не дивуєшся. А, ну ще там смішно, як Мирослава на рівному місці вдарила Ло в обличчя і тим самим звалила з ніг, а потім вони розмовляли, ніби ніц не сталось. Потім в той будинок прийшли якісь агенти зла, вбили ту жінку, але Мирославу і Ло врятувала якась кудлата істота, що з’явилась нізвідки. На цьому моменті, здається, я остаточно змирилась з тим, що зрозуміліше не стане, і просто дочитувала останні сторінки.

Під кінець, Ло і Мирослава дістались до засніженого поля, де мав бути якийсь чекпоінт. Мирослава почала за щось вибачатись перед Ло, а той сказав, що не вибачить їй ніколи (more drama pls); потім, на тому місці звідкись з’явились журналісти і поліція, закордонна тьотя сказала Мирославі, що “ви ж розумієте, що це премія Сахарова?”(Мирослава ж дуже талановита, і, щоб ви знали, ніхто, ніхто не пише так, як вона), і ще багато всього на купу. Наша персонажка стояла в заціпенінні, думала важливі думки, а потім розвернулась і побігла до того таки чекпоінту - човна біля річки.

Ось, власне, і все. Так, там ще була пресуха уряду, який раніше домовлявся з якимось чуваком в підвалі, ще якась там політика, змови, багато всього. Багато імен, посад, таємничих фраз - по-доброму, я б мала скласти список всіх персонажів і гарненько розкласти все по поличках, розібрати всі-всі лінії і не писати “політика, політика, політика”. Але це було б нечесно, бо це не відображає мого правдивого сприйняття твору.

Персонажі (деякі)

Давайте тепер пройдемось по менш динамічних речах, наприклад, по сету персонажів. Одразу скажу, що у всьому творі не зустріла жодного персонажа, за якого хотілось би вболівати. Так, на початку ми зустрічаємо Мирославу, і інстинктивно починаємо вболівати за неї. Проте, до середини книги вона втомлює, а під кінець викликає роздратування.

Так, нам дано шматочок її бекграунду, якісь деталі про складне дитинство (яке, очевидно, дає їй карт-бланш на зневагу до всіх і вся), щось про навчання і початки кар’єри. Поспєлов на кожному кроці намагається підкреслити унікальність Мирослави чи-то через описи її професійного таланту, чи через зовнішність “маленької спокусливої дияволиці”, чи через почуття стилю (надзвичайно унікальний all-black look + мартінси - бо що більше підкреслює оригінальність мислення, ніж мартінси??), чи через “нетакіяквусіх” смаки, тощо. Але Мирослава в описах і Мирослава в дії - це дві різні Мирослави. Мирослава в дії просто пливе за течією і бурчить; її відправляють на інтерв’ю з сектантами - вона йде, для пристойності обурюючись; Ло не дає їй можливості написати викривальний матеріал - вона знов обурюється і злиться, але продемонструвати свій професіоналізм не може; Ло бере її в заручники - вона не задає питань, і просто йде за ним; перебуває в стосунках з чоловіком, якого зневажає, працює на чоловіка, якого зневажає, знаходиться серед людей, яких зневажає - але не змагається щось змінити або діяти самостійно. Хіба, під кінець. І це, зауважте, головна персонажка трилеру. Так, безперечно, для “поглиблення” образу автор накидує Мирославі багато красномовних філософських реплік про розчарування в житті, стосунках і все таке, але, відверто, її роздуми радше нагадують бунт песимістичного підлітка, аніж умовиводи дорослої жінки (Мирославі десь під 30). Додамо до цього мої попередні зауваги про неавтентичу подачу “жіночого досвіду”. Словом, персонажка вийшла дуже штучною і такою, що не викликає не те що емпатії, а навіть якогось інтересу.

Взагалі, її вайб можна описати мемом

Хіба що - I do not like it, бо за 600 сторінок могла б розродитись хоч на 1 притомну дію.

Інші образи цього твору теж не викликали в мене особливого ентузіазму - тому в мене нема натхнення про них писати (амінь, думає мій заморений читач, посьорбуючи охололий чай). Хіба що мене дуже насмішив Валентин. Валентин-письменник не тільки дав тезкові свою професію, а ще й зробив його тим персонажем, для якого Мирослава постійно робить виключення, і який, певно, має якісь ключі до таємниць. (Ну не може Валентин просто так писати свій твір, йому мало почесної посади автора, він має бути значущим ще й безпосередньо в площині твору.) Це знову ж, не заборонений прийом, а просто трохи смішна історія.

Ще одним смішним аспектом, що стосується персонажів Стокгольму, є їх імена. Пантелеймон Куліш, Олесь Гончар (президент), Іван Самойлович (прем’єр), мер Свидригайло, млявий бойфренд Йосип, найманий вбивця Левко - впевнена, що Валентин Поспєлов вводив такі імена з певним задумом, проте для мене це одразу робить твір схожим на якийсь фанфік-вінігрет. Сподіваюсь, воно того вартує, бо ці дивні неймінги дуже впливають на серйозність сприйняття тескту.

Загалом, персонажі Поспєлова змальовані як уособлення якоїсь певної професійної функції; вони ідеалізовані і абсолютні. Поспєлов приділяє дуже багато уваги описам зовнішності, політики в нього майже завжди товсті, а bad guys, які не політики, “занадто вродливі”; коли ж мова заходить про жінок (яких у творі небагато), то в гру вступає ще й “звабливість”. Наприклад, Мирослава - “маленький спокусливий вампір”, а от при описі Юстини Поспєлов зауважує, що “І хоча, мабуть, Юстині бракувало звабливості - вона була надзвичайно гарною молодою жінкою”. Ще, чоловіки у Стокгольмі зазвичай повні зневаги до жінок, а жінки - до чоловіків. Це, напевно, щоб було більше теншену і контрасту, коли черга прийде до прописування романтичних чи сексуальних епізодів. Впевнена, що без висловлювань типу “всі чоловіки вважають жінок хвойдами” та “чоловіками легко керувати, бо вони слабкі і не здатні до конфронтації” автору не вдалось би передати всю глибину його задуму.

Так, це я іронізую, аби ви не заснули за моїм трактатом, тому посмійтесь.

ПАФ (Претензія на АФористичність)

Якщо ми вже почали про секс, то закінчимо за упокій, то варто зауважити, що Поспєлов доточує його до абсолютно рандомних уривків - про марність світу, про консюмеризм, про фемінізм, бої в центрі Києва, просто так, тощо. Наприклад, Мирослава заходить в кабінет до свого редактора, і там “пахне сексом”. Бармен в кафе вмикає телевізор, і “вже за секунду залу огортала балаканина неприємних і втомлених від наркотиків та безладного сексу поп-зірок.” В роздумах про світові режими читаємо: “В країнах жорстоких доводиться бути чемним, в демократичніших – можна дозволити собі лаятися чи публічно визнати, що часто-густо приймаєш піґулки на вечірках і не проти групового сексу.” Ну, і таке інше. Напевно, це потрібно, аби щоб зробити текст “дорослішим” - та сама причина, з якої неповнолітні п’ють і курять. Можемо це бажання зрозуміти, чому б і ні.

Але ж в деяких випадках ці згадки не просто недоцільні, а й викликають сміх. Наприклад, в описі сцени Йосипового збудження під час обговорення нестабільної політичної ситуації (насправді, він налиґався винця) виринає фраза “Невідоме зазвичай не лякає, а викликає легке сексуальне збудження” (овва, Валентине, good for you). Після того йдуть чотири незв’язних абзаци про те, що секс в стосунках - це “гра без переможців, гра, у якій той, хто програв, отримує більше” (що означає “програти в сексі”? America egsplein). В Мирославиних роздумах про самотність, Поспєлов пише: “Все ж таки державна служба завжди має сексуальний підтекст. Будь-яка власність держави має сексуальний підтекст”(особливо гуртожиток ВНУ або пописана парта в аудиторії, hot). Сідаючи в таксі з чорношкірим водієм, Мирослава зауважує, що “Він зовсім не був схожий на кремезних красенів з порно – звичайнісінький миршавий виродок.” (мало того, що тут віє расизмом, так ще й Валентин вирішив, що всі чорношкірі мають бути схожими на порноакторів).

І так далі, і тому подібне.

Що цікаво, персонажі Поспєлова займаються сексом або з обов’язку (якщо зі своїм партнером), або в рамках хіті чи подружньої зради (якщо з кимось іншим). Меседж: любов - то для дурних, все купляється, всі ми хтиві тварини, а якщо думаєте, що в вашому кейсі все не так, то ви наївні і не знаєте всієї правди. В принципі, в тон твору такі ідеї вписуються, проте недолугі вирази типу вищенаведених, чи от “нелетальна зброя всякчас схожа на сексіграшки” викликають легке почуття крінжу і багато питань про незакриті гештальти самого автора.

Проте, мушу віддати належне - крінжовими в Стокгольмі є не лише сентенції про секс. В творі взагалі дуже багато “роздумів на вільну тему”, під які годиться запалити цигарку, сплюнути собі під ноги і думати про продажність політики та журналістики, самотність, моральний розпад, гнилість людських стосунків і таке інше на тему “жизньтлєн” (вибачайте за російську). Чи не кожна ситуація супроводжується глибокодумними узагальненнями типу:

“Естетика підкорення руйнує уявлення про безпеку і плекає безпорадність, щоб потім плекати садизм”

“Хоробрість – це вміння бігти швидше за своїх переслідувачів і не лишати слідів на нічній рівнині. Замість звільнення на нас очікує безсоння.”

“Здавалося, що це і була відповідь на більшість великих людських надій. Сподіванням бракує сенсу, політична доцільність потребує реставрації.”

Таку хворобу в текстах я для себе називаю “претензія на афористичність” - це коли автор ніби мріє, аби його десь цитували, тому на всяк випадок генерує якомога більше мудрованих сентенцій. Всі ці речення (яких в даному випадку добра третина книжки) подані як роздуми і написані якомога пафоснішим тоном. Через це, з першого погляду вони здаються дуже глибокими, і неуважному читачу починає здаватись, ніби він читає розумну книжку. В Айн Ренд точно було таке, і через те я кинула її читати на 70 сторінці, бо мої очі втомились закочуватись і була небезпека їх випадіння з орбіт. Зі Стокгольмом такого вибору в мене не було (чесно кажу), тому я просто писала “ПАФ” на полях, аби якось себе розважити.

Звісно ж, речень-роздумів, що не звучать як нонсенс, набагато більше, але я б не назвала їх супер глибокими. Кожна думка зводиться до того, що “людьми маніпулюють”, “все продажне”, “that’s what the government wants you to think” і інше тоном снобізму втаємниченого, що, знову ж, є нормальним в контексті цього твору і лягає в його настрій. Але самі по собі ці роздуми не є оригінальними або новаторськими, і тим більше їх не варто сприймати як лекції з політології чи журналістики, як роблять деякі екзальтовані читачі.

Стиль

Нарешті дозволю собі перейти до короткого огляду стилю. Про пафос і снобізм втаємниченого я щойно згадувала, і розвивати цю тему не буду. Зійдемось на тім, що книжка читається з відчуттям, що тобі постійно треба прогортувати назад і перечитувати, чи чогось не упустила. Згодом до цього звикаєш і починаєш надіятись, що пояснення прийде в кінці. А потім і ту надію кидаєш, і просто бігаєш очима по рядках в очікуванні останньої сторінки (точнісінько як ви зараз за читанням мого трактату). Як на мене, Валентин Поспєлов “переборщив” з таємничістю. Так, можна зрозуміти, що Стокгольм - перша частина трилогії, і можуть бути недомовки. Проте написати недомовок на 600 сторінок - це вже вилити з водою дитину (причому доньку Бога if you know what I mean).

Інший аспект, який особисто мені дуже уповільнював читання і неодноразово збивав з пантелику - сама мова твору. Поясню. Коли читаєш Стокгольм, то виникає враження, що читаєш лінивий переклад з англійської. Можливо, це хиба редактури, а можливо це сам Поспєлов імітує стиль перекладних книжок, які сформували його стиль (скоріше друге). Лаються персонажі теж на “американський” кшталт (“що за лайно?”, “лайна шматок”, “лайно повне.”).

Валентин Поспєлов називає цю штуку в себе “вестернізацією”, проте в такому разі виникає питання - навіщо? В чому сенс - обирати Україну як майданчик для розвитку подій, але писати про це в “вестернізованій манері”? Хіба, щоб потім було легше перекладати на англійську - і тоді переклад точно буде автентичніший, ніж оригінал.

Підсумок

Так вийшло, що цей трактат мені випало дописувати 31 грудня 2022 року. Тому, з повною відповідальністю можу стверджувати, що серед моїх цьогорічних чтив ця книга стала найбільшим розчаруванням. Розчарували штучні стереотипні персонажі, розчарував сетінг (на фоні останніх подій таке писання взагалі видається блюзнірством), розчарував сам стиль і особливо те, що на 600 сторінок я не знайшла жодної думки, за яку вартувало б зачепитись. З хорошого в цій книжці те, що на певному етапі пафосні вислови перестають дратувати, і починають смішити - але це вже копіум в дії.

На мою думку, замість штампування невдалих мудрованих абзаців, автору слід було приділити більше уваги ретельному “продумуванню” сюжету - аби уникнути тих самих очевидних акомодацій, “латок” з двох речень і багатьох нелогічних штук. Тим самим, книжка б скоротилась чи не наполовину, але ця половина була б набагато концентрованішою і чіткішою. Також, в наступних частинах Валентину варто більше уваги звернути на прописування жіночих образів, бо в Стокгольмі з цим біда. Мало того, що деякі моменти взагалі нереалістичні з жіночої перспективи (як-от поїздки в ліс з незнайомцями), то ще й часто-густо від них віддає сексизмом. Я підозрюю, що Валентинів сексизм виникає радше з недбалості, ніж з наміру, проте, недбало писати про жінок бо “а шо там про них писати госсспаді ща всьо буде” це теж якоюсь мірою сексизм.

Ще одна заувага - про відповідальність за токсичні меседжі. Стокгольм просто помережаний токсичними цитатками - чого тільки вартує лінія з реаліті шоу про “товстунів”. Відображають ці думки позицію автора чи ні - діло десяте. Якщо ти пишеш твір, де пропагується фетфобія, це не означає, що ти фетфоб - але означає, що ти опосередковано пропагуєш фетфобію. І так з сексизмом, расизмом, і іншими -ismами, в яких багато хто обвинувачує Валентина Поспєлова. Письменник несе відповідальність, хоче він того чи ні.

Загалом, Стокгольм - дуже недбало написана книга. Якщо таке ще можна пробачити якомусь буклетику на 125 сторінок, то здоровенній книженції - ні. Звісно, я могла б пообіцяти, що надалі слідкуватиму за творчістю автора, і чекатиму на продовження книги. Проте, як сказала Мирослава (і тут буде моя улюблена фраза) - до біса обіцянки, їх все одно неможливо дотримуватися.

#сучукрліт #укрліт #книги #література #відгук #стокгольм #пересічнаалебезумовнадезінтеграція

2 notes · View notes

sianekotyan · 2 years

Text

Вірш

Бродячи по світах,

шукаю красу своєї душі,

що загубилась в пітьмі кімнати.

Падаючи навчилась відчувати,

І ми стаємо ближче.

Тільки глянь, що за твоїм вікном,

Яке ж життя чекає нас там?

Коротаючи кілометри в пошуках свого щастя,

На шляху своєму знаходжу красивих душею людей.

Забуваючи нещастя, Йду на поклик твій.

Продовжуючи шукати і красу моєї душі.

Не забувай, що зорі сходять кожен раз,

І ти освітиш небосхил.

Станеш чиїмось орієнтиром,

Допоможеш осягнути ті круті гори,

яких боявся ти.

І шлях відкриється знов.

______________________________

Серпневе дівча

#вірші українською #вірш #душа #віршіпрожиття #віршідлядуші #поезіяукраїнською #поезія #поезіяпрожиття #сучукрліт #сучаснемистецтво #poetryukraine #українське #українська поезія #український блог #український тамблер

1 note · View note

ne-hny-patyk · 1 year

Note

Сил та витримки! Сорі не міг раніше відповісти бо почуваю си як таксидермічна лиса на стільці кожного дня. З приємного - почав читати Майка Йогансена, книга 'подорож ученого...'. Є бажання піти вчитися на воєнного медика, зараз дивлюся, шо як. Можеш дати рекомендації щодо укр книжок? Пліз

Розумію, я теж тік вернувся після того, як половину області проїхав до бабусі.

О, Йогансен! Треба буде теж почитати. Я трохи читав його поезії, але все ж прозу люблю більше. А ще я читав спогади Володимира Куліша про будинок "Слово", про те, що Йогансен сміявся чи не найголосніше з усіх... Так сумно читати про Розстріляне Відродження. Вони такі люди були, одночасно титани і просто люди, що жили своїм життям

Енівей. Я в основному намагаюсь відкривати собі сучукрліт, а особливо YA літературу. І моя улюблена книга, а точніше трилогія, це "Варта у Грі" Наталії Матолінець. Це фентезі, яке відбувається у старих центральноєвропейських містах (перша книга — Львів, друга — Прага, третя — Будапешт), в якому присутні темні і світлі маги, і конфлікти між ними, а також політика між більш "вищими" магами-представниками країн. Мені дуже подобається сетінг і я дуже хочу фандом по цій трилогії, але його нема(

Ще мабуть порекомендую трилогію "Літопис Сірого Ордену" Павла Дерев'янка. Там поки що лише дві книги написано, але мені теж дуже сподобався сетінг. Книга про Україну в 19 столітті, тільки це альтернативна історія, де Гетьманат зберіг незалежність, а московію завоювала нова орда монголів. По сюжету Гетьманат допомогли врятувати воїни-вовкулаки, і головні герої належать до війська таких перевертнів.

Я в тегах до посту про "Дім Химер" ще згадувала "Степового бога" Євгена Ліра. Це досить специфічна книга, і мені не дуже зайшло, але я впевнена, що для тих, хто більше любить щось типу екзистенційного горору, книга точно сподобається. Гг живе у точно-існуючому місті Запропади десь в Запорізькій області й знайомиться з одним стариганем, який зовсім міняє його світогляд і розповідає історії про світобудову. Ну, і додам, що Євген Лір вже закупив більше 100 машин для ЗСУ, тому допоможіть йому купляти ще

Ще як автора можу порекомендувати Володимира Аренєва. Я читала його трилогію (недописану) "Сезон Кіноварі". Там гг живе у прикордонному містечку, і щоб поступити в нормальний внз вона заробляє контрабандою драконових кісток, порох з яких використовують і для магічних штук, і як наркоту. Ще у нього є книги "Заклятий меч" і "Заклятий скарб" про меч одного вікінга і завдання одного козака відповідно. Книги невеличкі, тому боюсь тупо переповісти сюжет) та й пост вийшов занадто великий

А, ще додам, що "Дім Химер" робить до кожної книги суперові буктрейлери, і тому можна подивитись буктрейлер до першої книги Літопису, і до Степового бога

#dar's diary #думаю чи треба тегнуть укртумбочкою чи нє #буде пост чисто для укр м'ючуалів і тих м'ючуалів хто достатньо знає українську

3 notes · View notes

afsolka · 1 year

Text

#поэзия #люблю

1 note · View note

motrya-tarasivna · 4 years

Link

лишу це посилання тут, бо безмежно люблю:

1. проєкт “Наші 20-ті”

2. поетів, згаданих у добірці

3. музику

#український блог #блог українською #сучукрліт #українська література #українська поезія #україна #рок #блек метал #блюз #музика #українська музика

18 notes · View notes

chistyivandalism · 7 years

Text

кожне твоє слово то ранить то радує кожна твоя пауза – тайна німа я твоє мовчання ночами розгадую безпорадна тиха війна

Іздрик

#іздрик #поезія #сучасна поезія #сучукрліт #сучасна українська література #читай українське #український блог #українські вірші #украина #вірші #український тамблер

7 notes · View notes

natalyaartemieva · 5 years

Photo

УВАГА‼️УВАГА‼️КНИГОЛЮБИ ВАМ СЮДИ @bookwithtast 💫Це не реклама 💫Це оголошення про запуск книжкового клубу (під моїм адмініструванням) @bookwithtast , що має назву КНИГА ЗІ СМАКОМ🍩 💫Де раз на місяць (а можливо і частіше; все залежатиме від ваших вподобань) зможемо поділитися враженнями з прочитаного😉 💫Клубу де ви самі (його активні учасники) матимете можливість пропонувати 📚книжки на 💁‍♀️вибір для обговорення 💫Де ви отримаєте живе спілкування 🤗у зручний для вас спосіб, - від зустрічей до on-line спілкування в дощову погоду💦або якщо ви мешкаєте на віддалено🗺✈️🚆🚘 💫Клубу де розглядатимуться як новинки #сучукрліт так і давно знайома #класичналітература📚 💫Де вибір не обмежуватиметься лише україномовними виданнями (Достоєвський не винен, в тому, що зараз відбувається) 💫Клубу де ви зможете обмінюватись книгами та подарунками📦і відчувати підтримку однодумців 🤗👍😉 💫Гайда до нас @bookwithtast ✌️🥰🤗 (Obukhiv) https://www.instagram.com/p/B05dx5xnMxL/?igshid=1s3b4nxqmq11q

#сучукрліт #класичналітература📚

0 notes

thesolyanka · 6 months

Text

Перекотиполе

Перекотиполе — загальна назва багатьох видів степових і пустельних трав'янистих рослин, що утворюють після відмирання круглі жмути, які качаються по вітру, розсіюючи насіння. // Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 203.

Революція нікому нічого не повинна давати просто так. Це всі навколо щось повинні давати революції, і при чому постійно. Бо якщо нічого не давати революції, то вона почне брати, і при цьому не буде питати, чи згодні ви щось віддати, чи ні. В такому випадку, взамін революція нічого не дасть - просто візьме все, що у вас є. Але якщо постійно, планомірно “підгодовувати” революцію, то рано чи пізно, вона неодмінно щось вам дасть. Однак й тут треба бути дуже пильним, бо в цій ситуації діють дуже прості економічні закони - очікуючи на певний прибуток, треба зважати на об’єми залучених інвестицій. Простими словами, якщо ви віддали революції замало, то й отримаєте не дуже багато. Хіба що ви не належите до касти “плутократів” - кон’юктурщиків та маніпуляторів. Але якщо ви звичайна чемна людина, яка свідомо й відверто готова багато “інвестувати” в революцію, аби потім отримати бажаний результат, то маєте повне право чекати на цей прибуток. Ось тільки варто пам’ятати, що ми живемо в світі, яким якраз таки керують ті самі плутократи. В такому світі звичайні, здавалось би, очевидні закони буття не працюють. Точніше ні, звичайно що працюють, але трошки інакше. Скажімо, так, що “революція” це далеко не “ринок продуктів харчування”, а “ринок цінних паперів”. Відчуваєте різницю? Вмілий й досвідчений плутократ з легкістю перетворить ваше класичне “два плюс два” на “п’ять”, а якщо складеться певна ситуація, то так саме грайливо перетворить ваше “один плюс один” на “нуль”. Так працює цей світ.

Наша проблема в тому, що наша вітчизняна плутократія створила “матрицю в матриці” - пам’ятаєте ту фанатську теорію за мотивами культової кінотрилогії Вачовскі? Нагадаю - нібито існував задум, показати, що Матриця - “світ сновидінь” створений штучним інтелектом, щоб поневолити людство - настільки потужний, що врешті виявляється, що реальний світ, де люди нібито знайшли свободу, теж є підробкою. Тобто сакральна правда, про те, що світ, який нас оточує є підробкою, але існує шанс вирватись в реальний світ - це теж підробка. Замкнуте коло з якого начебто неможливо вирватись. Примара надії існує лише для того, аби утримувати рабів в ярмі - аби вони менше скиглили, й жили своїмі мріями й планами, які насправді є не більш ніж примарою. І якщо вже йти далі, і так нахабно й не елегантно проводити паралелі з “Матрицею”, то можна сказати, що ми самі винні в тому, що наша вітчизняна плутократія створила нам “матрицю в матриці” - в кінотрилогії, як втім й в нашій реальності, людство саме створило штучний інтелект, який його поневолив. Так само ми створили власну вітчизняну плутократію, яка постійно мімікрує, адаптується, маніпулює, та робить все, аби вижити та продовжити паразитувати на нас, бо така його природа. Й одним з основних важелів, яке освоїла плутократія є якраз революція. Так, та сама омріяна всіма, трактована й реалізована по різному, завершена або тільки розпочата - для кого як. Плутократія перетворила революцію на свого “ручного бога”, чудово розуміючи, що контролюючи кнопку перезавантаження, плутократія забезпечує собі, якщо не вічне, то точно тривале життя.

Безперечно, що як і будь-який паразит, плутократія залежить від свого носія, на якому вона досить успішно паразитує. Сформувавшись після подій 1991 року, плутократія пристосовувалась, мімікрувала, отримала більше сил, прийняла нову форму, й залучила “свіжу кров”. Це було легко зробити, бо організм нашого тіла - тобто ми, наш український народ - мав надзвичайно низький рівень імунітету. Він був зголоднілим та знесиленим. Плутократія обрала для себе трішки іншу форму співіснування з носієм, ніж раніше - офіційно проголошено, що не паразит керує організмом, а організм керує паразитом. І цей новий майндсет давав свої плоди - організму ставало краще, й паразиту ставало краще. Організм жив в такий більш менш свідомій уяві, що він є господарем ситуації - паразиту було від цього тільки легше напитуватись й ставати сильнішим. Але тільки но паразит вирішив, що може мовчки знову кермувати організмом - раптом революція! Розуміючи, що перейдена певна червона лінія, давайте називати речі своїми іменами, плутократія, робила два кроки назад, давала народу зрозуміти, що революція - це битва в якій перемагає народ. Плутократія нібито робила кроки назад, аби народ знову пожив якийсь час, думаючи, що він керує ситуацією. Як і на початку 1990-х, у другій половині 2000-х, плутократія грає в стратегію “два кроки назад, п’ять кроків вперед”. Лагідно й спокійно, у відвертій впевненості у власних правильних діях, на початку 2010-х, народ власноруч віддає плутократії те, що виборов в середині 2000-х.

Що відбувається далі, ми всі чудово знаємо, бо плутократія ще кілька разів поводить нас по цьому колу, бо ми самі це обрали. Бо ми самі просимо, аби плутократія вивела на сцену революцію, щоб ми принесли їй жертви. Ось тільки кожен сам по собі думає пропетляти - дати революції менше, ніж дають інші, але отримати стільки ж, скільки дали ті, хто дав більше. І кожного разу ця проста арифметика не працює, але чомусь ми кожного разу впевнені, що на цей раз піднімемо джекпот в цих слотах. Ми самі, відверто й свідомо, хотіли Революції Гідності, в нас знову був шанс дати революції стільки, скільки б ми хотіли, щоб вона дала нам, але будемо відверті - більшість знову хотіла пропетляти. І плутократія в цьому дуже обережно допомогла - перетворила чергову нашу революцію на політичне тв-шоу. Ставки піднялись, ми сплатили дуже високу ціну за цю революцію, а споконвічний ворог відповів нам гібридною війною. І що зробила плутократія? Все вірно - “два кроки назад”, щоб потім зробити “п’ять кроків вперед”. Нам знову дали можливість думати, що ми є господарями ситуації, аби потім знову провернути все те ж саме, що плутократія вже робила. Лише через якихось п’ять років після Революції Гідності, наприкінці 2010-х, у стані гібридної війни, народ, тобто ми, радісно й зі сміхом знову віддавав здобутки нашої революції тим же самим плутократам, тільки з іншою зовнішністю. Те, за що сплачувалась велика жертва, віддавалось за безцінь. І ось тепер ми знову повинні розплачуватись, вже у стані Великої війни з багатовіковим жорстоким ворогом, за те, що самі багато років даємо плутократії паразитувати на нас. Навіть зараз, під час Великої війни, плутократи продовжують паразитувати, й хто знає, чи підвищаться ставки в наступному колі - скільки ще нам доведеться розплачуватись, й чи будемо ми знову віддавати те, за що вже сплачено непомірну ціну?

Ми чудово знаємо, що узагальнювати - простіше за все. Хто ж насправді складає цю “плутократію” і хто складає цей “народ”? Бо це вже не якісь ефемерні незрозумілі “дорослі”, чи якісь “інші люди”. Бо наразі це ми за вами - “ плутократія, й народ. Ось ці самі “вони”, які постійно у всьому винні, ці номенклатурники й плутократи, це вже не якісь там міфічні діди-комуняки чи бандити - це і є ми, це ж вже представники нашого покоління. І ось цей “народ” - це ж теж ми з вами. Ми самі пішли вливати “свіжу” кров в плутократію, бо самі зростали у реальності, яку вона сформувала. І ми самі ж не влились в неї, але знову пішли та обрали її - бо теж з дитинства бачили, як “народ” обирає “плутократію”. Ми самі у себе потребуємо вивести на сцену революцію, але потім даємо задню, бо не хочемо сплачувати персональну ціну, але хочемо профіт. І ми самі, врешті решт займаємо одну з позицій - стаємо паразитами, або рослинами, що вкорінились в цю землю, що потерпає від жорстокої Великої війни зі споконвічним москвинським ворогом. Але є ще перекотиполе…

“Наше рідне слобідське Дике Поле.” Перекотиполе сюди могло прикатитись чи то зі сходу, чи то з заходу. Сутність лише у тому, що якщо воно перекотиполе, то воно покотиться далі - чи то на схід, чи то на захід. Але я впевнений в тому, що, вибачте, й ви впевнені, в тому що є такі перекотиполе, які не хочуть більше бути перекотиполем. Які хочуть пустити коріння в це Дике Поле, вкорінитись так сильно, щоб ніяка сила, ані плутократи, ані москвинський ворог, ніколи не вирвав наше коріння з цієї землі. І чим сильніше ми пускаємо коріння, тим більшу ціну ми маємо за це платити. Жити свободно й гідно, на своїй землі та в своїй хаті посеред слобідського Дикого Поля - це мрія, яка здавалось, що вже стала реальністю, але насправді була лише міфом. Примарою між революціями, коли ми хотіли багато отримати, але щоб за це сплатили інші. Але були й інші перекотиполе - вони не хотіли ані бути плутократами, ані пускати коріння. Вони просто хотіли котитись далі. Їх не цікавило, й не цікавить, що тут за революції та війни, що тут взагалі відбувається, бо треба котитись далі. Іронія в тому, що такі перекотиполе й були частиною народу. Так, того самого народу, який насичує вітчизняну плутократію та за безцінь віддає те, за що була сплачена надвисока ціна. Але нюанс - поки одні перекотиполе пускають коріння, інші - котяться далі. Вони котяться на захід, й розповідають, що десь там на сході лежить велике слобідське Дике Поле, де, уявіть собі, чомусь живуть такі перекотиполе, які незрозуміло чому, пустили там коріння! Але ті перекотиполе, які пустили коріння в цю скривавлену землю, дають можливість існувати всім іншим персонажам цієї історії. Вони дають можливість плутократам, які через 19 років після Помаранчевої Революції кажуть, що шлях до свободи починається тільки зараз, паразитувати далі. Вони надихають москвинів знову нападати на нас, аби відняти в нас все, заради чого ми так довго й сумлінно працювали. Вони дають можливість іншим перекотиполе, які покотились далеко на захід, розповідати про те, що вони звідси - з легендарного слобідського Дикого Поля, де ще є перекотиполе, яке пускає коріння в цю степову землю.

До 19-ї річниці початку Помаранчевої Революції, 19-ї річниці початку Революції Гідності, та 2-ї річниці, коли я остаточно усвідомив, що Велика війна неминуча.

21.11.2023

#війна #сучукрліт

4 notes · View notes

goodassmotherliker · 1 year

Text

...і згадувати, як почалась зима в вашому місті, як кожен, хто зважився лишитись і жити, жити, чіпляючись за сніг і повітря, жити, роблячи зусилля, щоб жити; як кожен з твоїх знайомих прагнув відвести від тебе потоки часу і як їх всіх накривало першими ж хвилями, випікало зсередини, мотало світом, як кожному перебивало хребет ранковим промінням і кожен хотів робити так, як він хотів, хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих вагонах; історії, з яких ніколи не виплутаєшся, любов, до якої ніколи не звикнеш; між летючих сутінків, між тунелів, каналів, станційних складів, ешелонів з нафтою, що – говоритиму – що мені робити без тебе в цій пустоті, яка наповнена твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами, ненаговореними розмовами, невидимими небесами, нечутним теплом, неіснуючим богом; в мене і звичок, як виявилось, немає, у нас всі звички були спільні; і які можуть бути звички серед такого снігу, до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? - ось вони лежать в ліжку, проспавши заняття, програвши битву, над ними лише дахи і небо, і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію, янголи ремонтують бакени. Тільки дерева рвуться вгору, щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі, і світиться золотом проти сонця пісок, перемішаний з кров’ю і вермутом на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатись з цього криміналу, ніколи не звикнути до цієї країни, ніколи не забути про необхідність смерті, ніколи не згадати її пояснення.

Жадан

#сергій жадан #сучукрліт #ukrainian poetry

1 note · View note

ya-chytouch · 2 years

Text

Завод

Ти береш в руки цю книжку і розглядаєш обкладинку. Обкладинка дуже гарна, саме видання дуже добротне, зручно лежить в долоні. Якась людиноподібна істота падає з неба на індустріальний пейзаж, величезний завод з високими трубами, з яких валить дим. Коли читатимеш, зрозумієш, що то, скоріше за все, Вода, і він занурюється в сині глибини якогось водного безмежжя.

Вода це ім’я - єдине ім’я одного з персонажів, а знати справжнє нам не дано автором. Як і, власне, багато чого. Я взагалі вважаю, що ця книга повна того, що зветься plot holes.

Отож, завод, який в книзі, зовсім не схожий на завод, який на обкладинці. Завод, що в книзі, то скоріше комплекс дивних закинутих будівель на березі сільського ставка. Він то ніч��й, то чийсь, або ж хтось бере і робить його своїм. До речі, різні нелегальні оборудки типу “віджимання власності” в книзі описані доволі відкрито, але наївнувато. Як і більшість згаданих речей. На мою думку, ціла книжка наївнувата.

Зараз я загуглю, чи то бува, не перша книжка автора. Бо на смак - так, відчувається як перша книжка, писана дуже любовно і акуратно, з увагою, може, навіть надмірною, до кожного речення. І направду то перша самостійна книжка - до того Ігор Мисяк видавався у якихось збірках, а тепер має свій, окремий примірничок. Радію за нього, можу собі уявити цю радість. Впевнена, що то тільки початок. Помітила, що пише він і вірші. З того, що вхопила оком, вірші якісь ліпші. Вірші витримують мудрування над одним словом, проза любить плинність, і таку з розгону. Але я вірю, що буде далі, і буде все цікавіше.

Тому так, почну з огляду стилю твору. А він досить прозорий, легкий, і водночас неначе громіздкий. Моментами здається, що автор пише за якоюсь інструкцією - ага, осьо тут треба втулити оцей художній засіб, бо давно не було. Особливо часто він використовує зевгму. Ну просто на всіх місцях, які треба “підмалювати” чи розбавити. І використовує настільки часто, що це впадає в око, і перестає дивувати. Є багато тавтологій, але то, певно, недосконалість редактури.

Ще одна особливість - автор пише ніби немов напливами. От починається розділ, і він починає розвивати якусь тему. Цікаво, інтригуюче, ти вже готуєшся до якогось підйому. Набираєш повітря в легені, немов перед стрибком в воду з обкладинки.

І тут не стається нічого. Автор casually переходить до чогось іншого. Ніби він не виснажує тему - скоріше тема його виснажує. Тому починається новий абзац, з новою темою, діалогом, чи сценою. Абзац цей “триває” недовго, за першої-ліпшої можливості тема змінюється. І так весь розділ, і так всю книгу. До останньої сторінки ти чекаєш, що щось трапиться, але не трапляється нічого такого, що можна було б назвати кульмінацією. А якщо вона і є, то триває вона три сторінки, і далі автор ніби сам про неї забуває і відмовляється якось аналізувати. Тобто, сюжет доволі однорідний - ні крутих підйомів, ні шалених спусків. Хіба якісь горбки та ямки. Про них - згодом. А спочатку - про “плато”.

Плато - це полотно твору, так звана “основна частина”, в якій відбуваються події, що накладаються одна на одну і розвивають сюжет. Принаймні, мали б, читач цього очікує, особливо у книжці, що містить якусь “загадку”. “Завод” її, безперечно, містить, і не одну. Сам завод - загадка, таємничий пристрій - загадка, нічне життя Води на заводі - загадка. І, природно, що кожна подія сприймається як така, яка є пазлом чогось великого, має якесь неочікуване значення в загальній картині. Проте - не в цій книжці. Більшість - і це 90% подій, за моєю приблизною і суто відчуттєвою оцінкою - так от, більшість подій ні що не впливають і ніякого навантаження не несуть. Текст виявляється якимось переліком буденних дій, які чоловіки робили на заводі. Діалоги - неавтентичні розмови в 2 речення, які відбуваються між людьми, яким ні про що говорити.

Персонажам дійсно нема про що говорити - вони намагаються з всіх сил, але розмови ті ні до чого не ведуть і характерів глибше не розкривають. Самі персонажі не проходять ніякого видимого прогресу впродовж всієї книги, і крутяться переважно навколо своєї власної осі, ні на кого з навколишніх не впливаючи. Іноді - а особливо після закінчення книги - здається, що ти читаєш звичайний щоденник людини, що перебивається підробітками, проте уважно спостерігає за світом і записує деталі своїх буднів. Але нема відчуття, що читаєш книжку з ретельно продуманим сюжетом. Бо ти і не читаєш таку книжку.

З іншого боку, така оповідь має свою красу. Читаючи, ти ніби розглядаєш краплі дощу на великій павутині - сяючі і атмосферні моменти буденності, в яких, іронічно, і полягає щастя. Щастя стабільності, безподійності, рефлексії. З дідом Василем, згадуєш його минуле і на собі відчуваєш мовчазну мудрість старості. З Водою, занурюєшся в споглядання світу і пошуку свого містя у тому всьому. А ще - в красу раннього кавування біля озера. З Шановним - згадуєш нескінченні гаражі на околицях міста, запах мастила і ранкові автозаправки. Так, оце все вкупі і є, власне, вайб книжки. Щось світле, сумнувате і гарне. Тільки незрозуміло, чому обкладинка така гнітюча. І до чого тут завод і прилад щастя.

З “хороших” персонажів ще був Петрик Петро Петрович, фанат ЗНО, школяр-поет без чіткого бекграунду, зате дуже талановитий. Був ще “ніякий” Діма, нейтральний Юра і “поганий” Гриша. Ніби все. Як ви помітили, персонажів чітко можна поділити на позитивних і негативних і, я б сказала, що автор навмисне менше уваги приділяє тим з героїв, хто йому “не подобається”. Вважаю, що це - плоско і несправедливо.

Тепер перейдімо до більш яскравих моментів. Їх, як на мене, було два. Перший - пов’язаний зі спробою нелегального захоплення заводу. Зважаючи, що епізод цей був на самому початку книги, він добряче мене знервував, бо я таки ОЧІКУВАЛА екшену. Ну страшно ж - холод, хуртелиця, жменька чоловіків чекають на те, що завод будуть штурмувати, будують лінії оборони. Саспенс. Зараз буде м’ясо! - думає наївний читач. А Юра просто вибігає надвір по папку з документами, забирає її, показує захопникам, ті кажуть “ну ок” і їдуть. Pretty much підсумовує всю книжку. Очікування читача обмануте - ось тутечки книжка мала б ПОЧАТИСЬ, але не почалась. Прикро. Але ж, якщо не тут, то почнеться деінде, думає читач. І читає далі.

Читає, і спостерігає за роботою, що кипить всередині заводу. І хоча нам дозволено дивитись за кожнісіньким рухом кожнісінького персонажа, ми не дізнаємось, як саме працює той прилад щастя, що вони його будують. З одного боку, є підозра, що ця тема оминається навмисно, бо з приладом щось не так. Його якось надто легко збирають, і про нього якісь надто хороші відгуки. Пластикова коробка з якимись мікросхемами, які зварює Гриша, і на які пише програму Юра. Один-єдиний індикатор. Просто вмикаєш в розетку і маєш щастя (буквально). А може, його дія має погані довгострокові наслідки? А може, з його допомогою можна маніпулювати людьми?

Ну погодьтесь, не можна згадати такий абсурдно геніальний прилад, і ніяк, от геть ніяк не використати в оповіді. З таким самим успіхом автор міг би написати про швейний цех, що продукує шкарпетки. Але в тому і штука, що на 200-й з лишком сторінці прилад таки згадується. Отож, кульмінація номер два.

Школяр Петро таємно розміщує “машини щастя” у різних ділянках заводу, аби “ощасливити” своїх колег (“напружена атмосфера в колективі вимагає певних дій”). Ніхто не помічає зникнення 10 одиниць “товару”, тільки в якийсь момент ніякий Діма вирішує підпалити “офіс”, і разом з тим знищує програму зі “щастям” на ноутбуці Юри (бекап - ні не чули). Всі реагують на то як на якусь повсякденну ситуацію, навіть власник заводу не звертає на той факт особливої уваги. Зате він переживає, що йому впаяють кримінал за те, що під час всього переполоху в діда Василя стало серце, і він вмер. Але навіть того не сталось.

Задум був в тому, що типу прилад вплинув на всіх присутніх, і дід помер (бо йому давно муляло життя), Юра збувся бізнесу, Вода поплив, а Діма - позбувся ненависної роботи. Щось на кшталт того, і всі події відбулись одномоментно. Чому через те все постраждав сам прилад, чому його було стерто з історії в виді програми на Юриному ноуті - невідомо. Мабуть тому, що і ця тема вичерпала автора. Іншого пояснення всім цим нелогічним подіям я не знаходжу.

В кожній книжці є мораль. В цій я її для себе знайшла. Так, я можу притягнути за вуха, що щастя всередині кожного з нас, треба прислухатись до себе і не покладати надій ні на які прилади. Але я не робитиму того, бо жодних висновків з цієї книжки я не зробила. Втім, не стверджую, що моралі нема. Може, вона захована десь глибоко на дні озера перед заводом. Може, це її одної темної ночі Шановний викинув у темряву. Може, я неуважний читач. За себе можу сказати, що жодне моє очікування щодо книги не виправдалось, і жодних відкритих гештальтів вона не закрила. Наразі, 3/5, за ранкову каву на березі озера і uneventful замальовки з життя одного села.

#українська #сучукрліт #огляд #темпора #завод #книги #ї

1 note · View note