Знайшла це в телефоні і згадала як прийшла на роботу, зайшла у туалет щоб розчисати волосся і побачила у відрі для підлоги слимака

Дуже довго ржала а потім винесла на вулицю з питанням

Нахуй ти сюди прийшов, як ти сюда прийшов

Окей, я втікла трошки з тві, тому що там мої друзі та знайомі з реальності і мені потрібно трішки приватного простору, але щоб це було видно.

Тож, мені подобається, що тут нема обжежень в кількості тексту, це вже великий плюс, ну і, очевидно, тут менше срачу, але це не факт. Спробую трішки активізувати тут українську або ж прийдеться вивчати сленг інших мов, тому що те, що вчили по програмі тут явно мені не допоможе.

Короткий екскурс: я Таю-Тай, мені 20 і я тікаю від реальності, велком)

мелані трохи розчаровує мене. хоча я не слухала її останній альбом к-12 повністю, мене вже рознесло від однієї пісні майже на реактивній тязі пукана. отже, про teacher's pet.

перше, що кидається в очі, і що відгонить безглуздою демонізацією - це оцей нарочито зловісний регіт цього тічера, який повторюється протягом композиції та має бути нагадуванням про зловісність створінь із хуями між ніг. або як називають їх деякі феміністки, які всерйоз вважають, шо півлюдства - біомусор - хуєносців. ну окау. далі. далі піду по тексту. нестиковочькі такіє нестиковочькі. і загалом.

просто для нотатку, я не виправдовую ні в якім разі прикру дійсність - мудаків, які користаються дівчатками та їхніми закоханостями, для того, щоби вдовольнити свої потреби. однак потреби є і в дівчат. і вони з'являються досить рано. однак це не означає, шо сразу треба їх реалізувати. тут потрібна сексуальнв освіта. потрібно вчити дівчат та відучати від цього замкненого кола, шо секс - це обов'язково для сім'ї та діточок, а все інше - от лукавого. коли всі будуть відверті з собою та з іншими, тоді в відносинах між статями зникне потреба в маніпулюванні. але ж повернемося до нашої школи та тваринок.

пре-корус починається рядками "she said it's all through right reasons - //don't care 'bout grades, just call me ur lady, //if i pass this quiz, will u give me ur babies?" - по-пеоше, чому діучинка має одразу думати про діто4ок і як стати твоєю дружиною? це шо, закладено в днк коді, разом із пранням ьрудних шкарпетосів, прасуванням сорочок, готуванням, миттям посуду та підлоги, одним словом, підтримуванням домашнєґо очага? так? чи шо це? чому лірична героїня пісні не може бути зиною з роману домонтовича - шукати своєї реалізації поза цього, зашквареного нами ж самими, ареола? і чому і як взагалі для жінки чи чоловіка мають існувати якісб правильні чи неправильні reasons для сексу? а дівчина чи хлопець, які вже мають клепку самі вирішувати, чи вступати їм в сексуальний зв'язок чи ні, є вже нічим не менше, аніж цим, і наші репетування "ну ані же дєті" та спроби зняти з них відповідальн��сть, лише роблять із них безвольних моральних ублюдків. і чому дівчинка, яка розуміє, шо в мужика є жінка та діти, все ще сподівається увєсті(отхватіть) у старої сукі мужика? в цьому випадку інакше як "осємєнітєлєм" чоловік не виступає. якщо роль жінки в суспільстві зводиться до інкубатора, то роль чоловіка - до цього. якщо вона дійсно на це розраховує, то я маю сумніви в правдивости наступних рядків "i know i'm young, but my mind is well beyond my years", - чим її mind є таки beyond her years? тим, що вона вже думає про дітішек і сім'ю тоді, коли має лиш думати про ляльки? і думає, як би увєсті його з свм'ї? тим паче що в бриджі вона співає "i knew this wouldn't last - так блять, ти знала, чи не знала? опрєдєлісб уже. будь ласка. як людину прошу. чи це такий тренд? це насправді в багатьох піснях прослизає - соплісльози про те, які вона чи він хуйові такі розбили мені сєрдє4ко, а потім "я знав/знала, шо так буде..." - ну так якшо знали, то хулі оце от всьо зараз нерви собі й усім робить та колупаться в рані? вже коли так, то так. і хто вже тобі лікар.

ще, смішна штука - чому з жабеняти з дюймовочки, який пиздитб, шо він не хоче вчитися, а хоче женитисі, ми сміємося, а з дівчинки, яка "don't care 'bout grades, just call me ur lady", - ні? і взагалі жаліємо її, яка вона бідна-нещасна, предлагає себе жонатому чоловікові, а він, обмудок, не бере? чому з неї неможна так само посміятися? тому що це "женскає прєдназначєніє", да? це просто маніпуляція, яка зустрічає таку ж маніпуляцію в відповідь. різниця лише в тому, що перша маніпуляція може бути несвідомою, а друга - вже точно осмислена. але не міняється нічого від цього. маніпуляція є маніпуляцією, навіть якщо вона ріже нас типу моральністю чи чимось іще. це те ж саме, коли людина намагається втримати паринера чи партнерку суєцидамі. це знецінює людське життя й людську волю нижче плінтуса, і це навіть не іронія, не шуточка, з якої можна посміяцца - це блять життя.

типу

я що, єдина закохувалася в своїх викладачів і не мріяла вийти нв за кого з них заміж? і ви тут заявите мнє щас, што я шалава, тому шо це не ті the right reasons, про які співає мелані та не те, що суспільна моралістичність дозволяє, та? я просто хотіла їх фізично. хотіла мати їх за друзів по життю. самій бути їм другом, щоби не закінчувати наше спілкування сухими формальностями навчання. надихатися ними. бо кожен із них надихав мене на щось. і мені хотілося більше спілкування. і так, хотілося якоїсь романтики. в сексу. але не кидати раді нього все своє життя, нараживать йому тройню чи уводіть, боже упасі, із сім'ї. тому що я розумію, що сім'я для людини - це важлива частина її життя, як жінки так і чоловіка. я не планую в своїх закоханностях завоювання всього особистого простору та часу людини. прото хочу приділяти йому свій час, який можу знайти для цього, і, якщо людина захоче знайти такий для мене, мені буде просто надзвичайно приємно. і тут уже я говорю не про сексуальні фантазії єдині. тому що більше того що є - це моя тяглість до людини, яка виражається в формі якихось тем, які мені було би цікаво з нею обговорити, чи певних речей, на які вони мене надихають. мені би просто хотілося нк втрачати з ними зв'язок. це називається осмислення свого бажання. те що приводить тебе в стан однакової готовності, за можливості, втілити його, або, за потреби, відмовитися від цього. це баланс. а не нав'язані реакції типу "я його хочу-він мене хоче - значить я маю нарожать йому діточок, значить він має хотіти від мене діточок - бо це правильно, і в нас мує бути сім'я, і ніважна шо в нього вже вона є".

маючи ці заклоханости, я так само співвідносила себе з їхніми дружинами в абсолютній рівности - я не вважала себе загрозою для них, бо не мітила ні на що, що вони мають. я була би рада, якби вони могли мене зрозуміти. тому що повага до них як до людей є однією з причин, чому я не наважувалась ні на що більше, аніж просто мрії. не кажучи вже про те, чи взагалі я могла бути комусь із них насправді цікава в тому пляні, в якому я могла їх бачити. мені не хотілося бути якимось роз'єднувальним елементом, який може позбавити когось відчуття рівноваги в стосунках із найближчою по життю людиною - з людиною, з якою ти обираєш розділити своє життя. але в першу чергу, рівновагу в стосунках із самим собою. тому що я пам'ятаю, наскільки ці кохання руйнували мою внутрішню рівновагу, не кажучи вже про те, як я, як комаха домонтовича, сама себе ревнувала та почувалася винною перед своім чоловіком. почувалася блудніцею, і що ніби я не маю права на це, і так не має бути. і якщо я вже дозволяю собі це, то треба все рвати з ним та намагатися віддати обов'язково всю себе повністю і без остатку комусь іншому. але я не хотіла віддавати нікому своє життя. мій чоловік навчив мене одного дуже важливого правила - моє життя - це моє життя. і я обрала ділити його з ним. після нашої розмови про те, що мене тривожило, мені стало легше. я більше не мала придушувати в собі ці фантазії чи соромитися їх чи себе. і, що найцікавіше, мене трошки попустило. дуже, насправді. тому що, заборона, табу в суспільстві, працює як прихований інстиґатор, заохочення. заборна - це додаткова стимуляція імпотентному бажанню. і саме завдяки ній та позашлюбним дітям ми й дошкреблися до третього тисячоліття. коли зникає заборона зовнішня і ти лишаєшся сам на сам із волею конкретної людини, твої бажання кристалізуються. позбавляються будь-яких штучних домішок у вигляді заборон чи ще чогось. ти бачиш своє бажання таким, яким воно є. бачиш, чого ти власне хочеш. я провадила з ними в голові діалоги. на різні теми. вони були зі мною як мої уявні друзі в ті часи, коли мені було важко. хоча це все була я. проєкція їхнього образу в моїй свідомості. але знову ж таки - моя свідомість. коли розумієш це, стає легше змиритися з тим фактом, що ніколи не буде нічого з того, що ти можеш вимріювати собі. і не потрібно нікого жаліти за те, що людина не має чогось, що хотіла би мати. так іноді трапляється. але це не кінець світу.

але тут ось мені подобається дуже один мотив у кліпі, який зачіпає дуже ваєливу річя і тут мелані молодець - момент, коли вчитель дає дівчинці льодяника, перкд цис опустивши в якйсь хемічний реагент, і вона пееретворюється на маленьку жабку, яка падає йому в долоньку та яку він хоче пізніше препарувати задля розваги. це те, як ми можемо сприймати стосунки. задля справедливості(так, закидайте мене тапками й какашкамі та назвіть сраною мезогінкою) треба сказати, що існує достатньо випадків(я не кажу що більше чи менше, тому що ми не можемо знати точно), де, при тому самому розкладі, ґендерно позиції змінюються, і об'єктом таких "досліджень" стають чоловіки для дівчат. однак не про це. це неважливо, тому шо шо мужикі шо баби мають змирицця з тим фактом шо вони всі уйобкі. дальше. цей мотив дуже важливий, і нам важливо тут зійтися в розумінні та узгодити наші інтерпретації для того, щоби утворити правила нашої поведінки. і я пропоную зійтися на думці, що стосунки - не плацдарм для психологічних експериментів. наш партнер чи партнерка - не якесь німотне створіння з сумними очима, чиїми інстинктами ми можемо маніпулювати, а рівна з нами людина(тут, на противагу патріархальному"женщіна-нє чєловєк", "укрощєнія страптівой/страптівого" і ко, існує досить поширена думка, шо мужикі то собакі, які дико хотять сєкаса, а жінки можуть і мають і створені взагалі для того, шоби нрми маніпулювати); а ми не павлови, які можуть безнаказанно прішивать їм голови, а такі ж люди як вони. і доти, доки ми будемо уйобкамі-павловимі, доти ми всі будім плакать і бісіца і взагалі недовольни.

ще мені дивно чути - так, я філолох, я люблю прийобуватися до граматичних нестиковок, тому що вважаю їх проявом несвідомого, і це не так прийобка до тексту, як порада просто слідкувати за тим, що ми говоримо і як ми це говоримо, прислухатися до себе, watch our own tongue - прикольний бридж, де вона співає, шо не його зайчик і не буде плигати, і ти взагалі u don't own me (ооо, леслі ґор, ти всюди сьогодні, уклін тобі за цю пісню) - проте, крізь усю пісню лунають рядки, якими закінчується приспів - but fuck u don't u leave me here - "я" ліричної героїні в реченні є об'єктом, який хтось може залишити. або не залишити. тут. чи там. чи ще десб. якщо вже ми заявляємо про свою суб'єктність, то наша мова має це підтверджувати, а не заперечувати. лінгвістика - та сама психологія. психологія підсвідомого. тому будьтеуважними до того, що і як ви говорите. почнете помічати дивні речі, насправді.

далі. якщо ти знаєш, що чоловік, в котрого ти закохана - одражений, має навіть дітей (летіла зозуля, якшо ви знаєте, таких пісенб у народній творчості безліч) - //u have a wife and kids u see them daily//, але все одно сподіваєшся на те, що він calls u his lady та дасть тобі своїх бейбіз, то це означає, що для цього, він мусіть покинути свою вайфу та кідзов. відповідно, є два варіянти розгортання подій: або ти вважаєш себе кращою за його стару клячу (ака дружину), бо ти - молодість, краса, кров із молоком, і взагалі, старость - це ugly. men don't like ugly(якщо ви знову вловили відсил о4ку. я просто постійно їх роблю, але вони зникають, якщо їх не підхоплює читач - треба робити зносо4ки, як у книжках, типу шо тут відсил о4ка туди-то, там - туди-то. жартую. ніважно))). або ти - романтична пездуза (sentimental snap, that's all, як співає елла фіцджеральд у пісні з прекрксною назвою - took advantage of me - ну чим не романтично, ну????), яка вважає себе невинною овічкою, в яку просто закохаєцця одружений чоловік та, за зовом сєрца і долгом служіння богині афродиті, покине свою дружину, якої більше не кохає(щоби бути "чесним"), бо кохає він, насправді, тебе, і ти краще за нього це знаєш, бо ти ж жінка, ти мудра і всьо такоє. а ти просто бусінка невинна, тому шо молодість завжди перемагає. і завжди права. в будь-якім разі, - це прояв мізогінії. тому шо, рано чи пізно, ти сама ж станеш цією старою клячею, в якої така ж молоденька біч як ти, з-під носа захоче увести робочого(або не дуже)вола. ми ніколи не ставимо себе на місце інших. хоча, побачили б купу цікавих речей.

знову до цих мрій цієї дівчинки, ліричної героїні. мені тут згадується інша пісні мелані, з першого альбому, cry baby, яка називається pacify her. в ній описується приблизно схожа ситуація, тільки де триюмфує не "фатальний муж"(відсило4ка до рембо, вшарили, вшарили, даа??))))0)))00), а фатальна женщіна, і в ній, так само як і в тічерс пет, закладена наріжним каменем одна абсолютно токсична ідея - прив'язання "високого" і платонічного до "низького" та тілесного. гратися з абсурдним це ж так цікаво і весело. а головне, виглядає вумно та патосно!

з одного боку, іде абсолютно звична та природня картина - хлопець, втомлений власницькими стосунками та мозгойобамі дівчини, яка біситься, шо її власну секс-машину хтось іще заюзає. я говорю так не тому, що вважаю всіх хлопців трахатільними апаратами. а тому що в системі власницьких стосунків і жінка й чоловік зводяться до інкубатора й осємєнітєля та просто секс-машини. це найпростіше. існують іще інші, витонченіші форми, де партнер/ка(вірніше, їхня вірність) стає просто важілем, який допомагає стримувати дитячі неврози та комплекси, але загалом, коли обох партнкрів усе влаштовує, то йой, най буде. так от. штука в тім, шо цей зайобаний пацан западає на нову ліричну героїню. і через те, шо хлопець на нех запав, хоче її трахнути, вона вже робить висновок, шо він уже може належати їй, і вже не належить своїй попередній власниці - "but was he urs if he wanted me so bad?" ми, насправді, занадто тупо все сприймаємо - шо типу якщо ти не просто хочеш мене трахнути, ти в мене ще й хоч трошки закоханий, то всьо, ти мой на вєкі, - це ще підтримують такі тупі "правіла", як то "якби кохав/ла (попереднього/ю партнер/ку), то не закохалася/вся б у хуйевер там. відкрию вам усім секрет - ніхьо нікому не належить і може закохуватися й викохуватися скільки влізе, і це не ваша срана справа. ніколи не належав/ла і не належатиме ніколи. почули? все. тепер можете розходитися. всєм спосєбо за вНімАнІє.

Замкова Гора

Замкова гора — дитинець міста, фенікс, що неодноразово поставав із попелу. Але що ми власне знаємо про це місце? Чим воно унікальне і чому так мало говоримо про нього?

Якщо заходити здалеку, то перші люди на території Замкової гори, а з тим і певна культура виникають ще в період палеоліту — після так званого дніпровського зледеніння, датованого ��риблизно 240 тис. років тому. Тут варто зробити ремарку, що під час палеоліту населення було незначним в порівнянні із сьогоденням, а також різні племена жили віддалено один від одного, тож часто навіть не знали про існування тих чи інших сусідів. Безперервне заселення цієї території, злиття культур пожинають свої плоди — на початку VIII ст. до н.е на території Білоцерківщини і Замкової гори зокрема формується доволі розвинена громада. Взагалі відносини громади тут — феномен для нашої історії, бо вона існувала як єдиний організм, в тому числі під час спільного будівництва городища, його оборони. Розкопки цієї оборонної споруди доводять факт, який трошки не вкладається в голові: білоцерківське городище, на якому пізніше постане фортеця та замок, старіше за київське. З історичних джерел, зокрема візантійських, ми «витягуємо» інший факт, не менш цікавий: вже в VII-VIII ст. городище активно залучене в світ торгівлі через шлях «з варяг у греки».

Ось цей весь великий шматок тексту написано з однією метою — розвінчати міф, що місцеве городище і економічне життя в ньому зароджується лише з 1032 року. На відміну від інших «точок» на оборонній лінії Поросся проти печенігів, побудова фортеці на Замковій горі — укріплення вже існуючого городища.

Замкова Гора, Біла Церква. Сучасний вигляд. Фото: Роман Наумов

Місто Юр'їв

Місцеві звикли применшувати значення Юр'єва в контексті києво-руської державності, хоча це містечко виступало аванпостом, що уберегло Київ від багатьох набігів кочівників, та і більше того, воно мало певне сакральне значення для Київської Русі: тут розташовувався єпископський храм, чиє будівництво датується ХІІ ст. (так, той самий, від якого пізніше місто візьме свою назву). Для того, щоб уявити собі цю споруду, не потрібно йти далеко і гуглити мільйони сайтів: храм Святого Георгія Побідоносця, розміщений на Замковій горі сьогодні, є майже його точною реконструкцією на основі залишків фундаменту.

Храм святого Георгія Побідоносця. Сучасний вигляд. Фото: Kiyanka

На початку було згадано про фенікса не випадково. Тут знову заговоримо про феномен громади на території Замкової гори. Під час набігу Тугоркана, такий собі ватажок печенігів, якого часто-густо люблять звати Тугарином Змієм (Змієвичем) в фольклорі, в 1095 році місто було спалено фактично дотла, оскільки основним матеріалом для будівництва довгий час було дерево. В 1103 році, через 8 років лише, містечко було відновлено. Вдруге Юр'їв як фортеця пав в 1155 році, але при цьому завдав кілька нищівних поразок половцям. Знову й знову місто руйнувалося і відбудовувалося в короткі терміни. Не дивлячись на те, що самі стіни Юр'ївського валу теж були дерев'яними, ця споруда була геніальним інженерним рішенням для часів його побудови: частини валу можна поділити на гродні (чотиристінні зруби, інколи зі сторожовими вежами зверху) та міжкліття (дерев'яний зруб між гроднями), які були щільно заповнені суглинком і втрамбовані. Гродні також засипали болотним чи річковим мулом, також щільно втрамбовуючи. На період XI-XII ст. такі стіни знести було неможливо, а по міцності вони були близькі до каменю. Єдиний вихід в такій ситуації – спалити. Це основна причина частих пожеж. Не можеш взяти фортецю – пали її.

Зараз ось кажемо про «руйнується» і «відбудовується», і це виглядає як власне природній процес, наче так має бути. Монголотатарську навалу наш сучасний розум, вихований на бойовиках, розуміє майже як звичайний наліт саранчі – ну налетіли, так налетіли, чого бубніть-то. Однак на той момент набіг монголів, при чому не одноразовий, майже поставив хрест на існуванні усього, що ми маємо на сьогодні. Звірством монголи нагадували ведмедів, які іншої тактики війни не знали. Пізніше при розкопках на Замковій горі в культурному шарі XIII ст. буде знайдено скелет жінки з проломленим черепом, яка не встигла втекти. Повертаючись до «саранчі»: частина орди Батия грабувала усе, що могла, тож містечко після навали було розорене. Такі набіги відбувалися регулярно до 1311 року, тож це була одна з причин, чому до цього періоду Юр'їв занепав. Однак в 1311 році князь слуцький Юрій з Андрієм Немировичем, як пише П.І. Юхименко, розбили вщент монгольське військо поблизу річки Роток. Існують відомості, що майже 3 тисячі монголів були втоплені в ріці, а інші втекли і більше не повертались. Даних про місцеві сили, на жаль, немає, тож нам лишається тільки здогадуватись. Це був маленький крок на шляху до вигнання ординців із власне української землі. Після цього Юр'їв відроджується під новою назвою – Біла Церква, але Замкова гора (названа так пізніше) лишиться його центром.

Городище літописного міста Юр'їв. Джерело: Прадідівська слава

Білоцерківський замок

В 1552 році на місці фортеці було збудовано замок. Поява такої оборонної споруди на Замковій горі в XVI ст. повернула Білій Церкві важливий оборонно-політичний статус. Чим відрізняється фортеця, яка існувала раніше на цьому ж місці від фортифікаційного замку? Власне тим, що до появи замкової споруди охорона містечка була справою місцевої громади, а вже після ми знаходимо свідчення в звітах ревізорів про існування цілого військового гарнізону, що утримувався старостою на власний кошт. Розташування замку на королівському шляху із Варшави в Київ зробило його важливим стратегічним об'єктом, цікавим для учасників національно-визвольної боротьби Хмельницького 1648-1657 років. В цей період Білоцерківська фортеця складається з двох частин: верхнього та нижнього замку, обидва були оточені ровами. В результаті ми маємо, якщо дивитись очима представництва Речі Посполитої, неперевершений і необхідний військовий об'єкт, який в умовах того часу був майже Пентагоном, що знаходиться на перетині шляхів. Хоч кордони з появою Запорожжя відсунулись далеко на південь степу, саме через розташування білоцерківського замку він лишився місцем, навколо якого велися бойові дії увесь час, але при цьому саме містечко знаходилось, грубо кажучи, під куполом. Іван Виговський, наступник Хмельницького, здав фортифікаційну споруду Речі Посполитій, і от з цього моменту, коли її було вчергове перебудовано, гора, на якій вона стоїть, почала зватись Замковою місцевими. Пізніше, в 1730-их роках поруч із Білоцерківською фортецею було збудовано старостівський замок з окремим гарнізоном. Так майже до кінця XVIII ст. ці дві військові оборонні споруди співіснували.

Абрагам ван Вестерфельд, «Битва під Білою Церквою», 1651 рік

Дуже багато всяких споруд, хіба ні? Щоб розібратись, уявіть собі торт: на першому коржі Юріївського дитинця, укріплення утворюються шари, один на іншому: старостівський замок 1552-1648, замок-резиденція Хмельницького 1648-1660-ті, фортеця Речі Посполитої 1660-ті-1730-ті роки, фортеця Речі Посполитої та старостівського (а пізніше – приватного) замку 1730-ті – кінець XVIII ст.

В руйнації замку на однойменній горі можна сміливо звинувачувати Браницьких, хоча це довгий логічний ланцюг. За придушення гайдамацького руху король Польщі Станіслав Август віддячив Францішеку Ксаверію Браницькому, надавши йому Білоцерківське староство. Він мав проросійську позицію, хоч був і польським шляхтичем. Так-от в 1793 році стався другий поділ Польщі, внаслідок якого Правобережжя було приєднано до Росії, а тому в Білоцерківський замок були введені російські війська на чолі з Суворовим. І от за наказом Катерини ІІ в 1795 році Білоцерківське староство ліквідоване, а повітовий центр перенесено до Василькова, бо Біла Церква була приватною власністю Браницьких, а не імперською, однак власник не виступив проти такого рішення. Катерину ІІ можна зрозуміти сучасникам з тієї точки зору, що їй немає сенсу тримати фортецю в центрі своїх володінь, адже кордони значно розширені; та й до того ж, ця фортеця – осередок революційних настроїв протягом багатьох століть, тож підтримування такої порохівниці рано чи пізно спрацювало б проти неї. Чи мала це на увазі імператриця, чи в її інтересах було і справді лише перенести староство із приватних володінь – ми ніколи не дізнаємось, бо не вміємо читати думки.

В 1812 році на Замковій горі закладено костел святого Іоанна Христителя, який було добудовано 1816 року. Ця пам'ятка мало того, що дійшла до наших днів, при її будівництві фактично не було зруйновано значної кількості культурного шару – прошарку грунту з артефактами (речами, створеними штучно/людиною).

Інші ж споруди чи забудови післязамкової епохи знищили чимало речей, які могли б розповісти нам більше про побут, соціальний склад міста від древності до хоча б XVIII століття. Чого тільки варта руйнація культурного шару майже в 1,5 метри госпітальним кладовищем часів Другої світової. Більше того, на Замковій горі неодноразово проводилися археологічні розкопки, але багато звітів втрачено. В 1957 році вперше було знайдено і описано залишки того самого Юр'ївського валу, напівлегендарного, однак цьому не придали великого значення. Тільки в 1978 році вперше місцева влада запрошує білоцерківську експедицію Інституту археології АН УРСР під керівництвом Орлова для визначення віку міста та співставлення спадкоємності Білої Церкви з літописним Юр'євом. Читаючи ці рядки сьогодні, чи можете ви уявити, що люди жили велетенську кількість часу навіть на йоту не усвідомлюючи, наскільки легендарним і древнім є місто, в якому вони щодня засинають, прокидаються і йдуть у справах?

Перші масштабні розкопки було проведено тільки в 2011—2012 роках, і вони поставили жирну крапку в питанні чи є Юр'їв нашою справжньою білоцерківською спадщиною: знайдено достатньо матеріалів для реконструкції як Юр'євого валу, так і бастіону 1664 року, який розташовувався на Замковій горі.

Це настільки нереальні і цінні речі для нашої місцевої історії, які повинні були б змусити кожного з жителів гордитися своїм містом, але чомусь ми не говоримо про власну історію, обмежуючись фактами шкільної програми. Ми проходимо майже щодня через місце, яке може своєю кричущою історією оглушити більшу частину українських та деяких європейських міст. Але в нас про такі речі не говорять. В нашій свідомості Замкова гора залишається місцем, з якого просто приємно спостерігати захід сонця. А може має бути щось більше?

Дослідження в рамках проєкту виконано на основі літературних джерел: Юхименко П. І., Гай А. І., Репрінцев В. В. та ін. «Біла Церква. Шлях крізь віки», 1994; Чернецький Є. А. «Білоцерківська фортеця у XVIII столітті (історіографічний та джерелознавчий огляд)», Юр'ївський Літопис №11—2012. Вебсайт «Вікіпедія».Фотографії та зображення, наведені в дослідженні, використовуються через ліцензію CC BY-SA 4.0. Якщо інформація в дослідженні є недостовірною або неповною — будь ласка, напишіть нам на [email protected] Авторка тексту: Анастасія Щипська

це я, коли знову думаю щось почитати. якось страшно. зберегу тут для себе один класний подккстик, який розраховую таки слухати. все налаштовуюся. так само як і на те, щоби прочитати якусь книгу, чи подивитися якифсь фільм. я звикла довго готуватися до прочитання. як у прелюдії. я дуже дозовано та рандомізовано впускаю в себе інформацію. не знаю, можливо, мій мозок просто береже себе від перевантаження та швидкогл вигоряння. я десь чула, що лінь - це насправді, захисний механізм. тому от. у потязі до києва прочитала народного малахія, куліша. а все тому, що перед цим прочитала один вірш, датований 27-м роком, як раз коли в березілі курбаса й ставилася ця вистава вперше, з четвертого тому зібрання семенкач від видавництва темпора, який називається "одвертий лист до леся курбаса". і тут же на лекції пан роман веретельник згадав за курсову, яку написала одна моя однокурсниця з укрфілології, про останню виставу курбаса, в таборі. перед розстрілом. і зараз я готуюся прочитати цей реферат, щоби продовжити будувати свої верлібровані думки довкола української літератури, довкола глобальниї філософствуваній, і што ви мнє сдєлаєтє. я закінчила третій курс. мені 20 років. я можу робити вотевер ай вонт::::::))))))))))))))

тому додам сюди свою есешку, яку я писала на модерну драму цього року, про те, як я читаю. ще не вичитувала її так, щоби постити десь інде, окрім нашої групи, але ще зроблю це. головне для мене зараз - це зробити ескіз.

як я читаю.

i'm terrified of books. я з жадністю ат захопленням вбираю в себе чиїсь переповідання сюжетів, просто емоційні чи моральні суб’єктивні акценти, але завжди боюся сісти за саму книжку. без якоїсь асоціяції з людиною я не можу оживити книгу для себе. так само як із піснями буває для мене. дуже рідко я можу сісти і прочитати щось сама і отримат кайф від читання, а не порожню втому. можливо, я виглядаю тупенькою, коли це говорю, бо всі так усе встигають - і все прочитати, і все зрозуміти, і навіть скласти власне ставлення, позитивне чи негативне. але я так не можу. мені взагалі здається, що все це фальш, коли читання перетворилося на якийсь спорт. але міряються не силою м’язів мозку чи їхньою силою, - а кількістю допінгу, для їхньої стимуляції - книжками. а тут, так само як із кофеїном, перебір із дозою, має плачевні наслідки. тому я вирішила бути чесною з собою та визнати, що я боюся книжок.

з ними в мене завжди були проблеми. навіть не в тім сенсі, що мені не подобалося ніколи читати, чи мене це нудило від цього. хоча, частина правди в тім є. мене нудить від бездумного читання. мені це нецікаво й я вбачаю більше сенсу в звичайному спогляданні або спілкуванні, аніж у читанні, яке не вкладе в тебе нічого та з якого ти нічого собі не винесеш. а для того, щоби винести для себе щось із книги, окрім порожніх емоцій, треба щось. а ось що, я не знаю. іноді в мене виходить це. іноді ні. коли ні, я без вагань відкладаю книжку. бо я розумію, що ще не час. хоча, з цим вікладанням можна також зайти занадто далеко та все життя відкласти на потім. я відчуваю себе в цьому плані як іполіт варецький - один із персонажів домонтовича. який купляв собі книжки, красиво їх обрамляв, ставив їх на полицю та боявся відкрити. ось і в мене зараз стоять три з половиною(з половиною, бо за цю половину я рахую свою тумбочку та підвіконня, на яких теж стоять книжки) полиці книжок, до яких я боюся наблизитися. я боюся відкрити якусь книгу, прочитати там якусь красиву та химерну нісенітницю, і захворіти нею, так само як іполіт, в кінці книги, коли все ж почав читати, то цитував макіавеллі та його думки про те, що вбивство - це найвищий вияв милосердности.

справа ще в тім, що я не вмію читати інакше, аніж як я читаю. повільно й грузко. прискіпливо. жадібно запам'ятовуючи та аналізуючи. я хочу пов'язати кожен момент прочитаного з чимось - з рядками з пісні, з іншою книгою, з чимось із історії чи фільму, зі своїми думками. і мені настільки хочеться брати перерви після кожного "занурення" в книжку - закрити й подумати. щось занотувати. це моя хвороба - я завжди все нотую. мені вже соромно за це. і почати читати знову можливо навіть і не одразу. я не знаю чому. одного разу, коли я розповідала про цю свою проблему, мені порадил почитати лівінґтона. сказали, що це легенька штука. має зайти швидко та без проблем. тієї ж ночі я прочитала перший розділ. і вже не могла читати далі. мене вже переповнювали емоції та асоціяції, які я не знала, куди діти. а рухатися далі, не дівши їх нікуди, мені страшно йти далі в "плавання" - можливо, я боюся їх розгубити. ще, це дуже смішно, можливо, звучить, але мені дійсно важко психічно буває. в емоційному плані. я дуже бурхливо на все реагую - на побачене, на прочитане - хоча, чим прочитане відрізняється від побаченого - хіба що тим, що ти сама собі в голові і режисер, і оператор, і звукач, і освітлювач, і костюмер, і кастинг робиш, а ще й співавтор. мені дуже неприємно постійно ходити з червоними щоками - після семінарів, після репетицій, походів до кінотеатрів чи театрів. одного разу в антракті однієї вистави, я вийшла на холодне повітря, бо мені було дуже зле, і заміряла собі тоді пульс(весняні загострення, всі діла). він був більше 100. але справа не в загостреннях чи весні. те ж саме зі мною відбувається і коли я читаю. тільки я вже не заміряю собі пульс. і вчуся "дозувати". тому що, якщо в кіно чи театрі є часовий ліміт - примустім, стандарт вистави чи кіна - дві години, за які ти подивишся всьо, отримаєш свою порцію вражінь, та вийдеш із зали з космосом та кашею в голові та червона як помідор. але ж у читанні немає такого ліміту - все залежить лише від того, як ти сама це собі влаштуєш.

мама каже, що розуміє мене в цьому. бо в неї було те ж саме. і з театрами, кіно, і просто людними зібраннями. і розповідає про свій досвід читання - тільки не книжок, а музичного тексту. вона каже, що є композитори, від яких їй стає погано. не коли просто слухає, а коли сама грає. вона каже, що ти ніби відчуваєш увесь біль та травму людини. це зводить з розуму. але є й ті, хто "читає" все чисто технічно й легко. не вдаючись у деталі відчування. тому вона радить мені навчитися читати інакше - спочатку один раз, швидко й побіжно. а далі вже ніби можна вдаватися в деталі й смакувати. але мені цікаво буде наступний раз у неї спитати, - а чи змогла б вона так само "навчитися читати" ті нотні тексти, від яких їй ставало буквально зле, і які вона відмовлялася грати з оркестром?

тому що мені здається, що в цьому ми й помиляємось. - не можна навчитися читати "спочатку" швидко й побіжно, а потім уже, ґрунтовно й глибоко. тому що, текст може на нас образитися. він не буде на нас чекати. поки в нас "з'явиться на нього час", і "поки ми до нього повернемося", "за нього згадаємо" та "соізволім заглибитися в нього". мені здається, що перше прочитання, сокровенне прочитання, найперше знайомство з текстом не можна ні в якому разі скомкати чи "відкласти на потім". воно або є, або його немає. і якщо цього вау-ефекту від першого прочитання немає, можливо, ще просто не час. тому що в кожної книги є свій час у нашому житті. час, коли вона потрібна нам. час, коли вона накладається на наше життя та стає його частиною. у мене так було з домонтовичем, наприклад. і з фон горватом, чию книжку я купила на амазоні та читала в запой три дні, хоча в мене горів курсач. але чекання "правильного часу" не є виправданням. все одно треба читати. треба більше читати. а для ��ього треба збалансувати внутрішній ритм читання, який визначає наш індивідуальний досвід та емоційні переживання, із зовнішнім - тим, який диктує навчання. і тут знову ж таки дуже важливо не “перечекати”. щоби не відкладати на потім саме життя. однак, в цій речі я впевнилася в останній мій такий “заплив” в одну з поезій семенка, з останнього видання темпори. це був вірш про леся курбас��. я одразу його запримітила для себе та хотіла прочитати. але вирішила зовсім трошки зачекати. так, коли я, зрештою, його прочитала, я не спала ніч, але накидала, хоча б макетно, одну штуку. і зараз я розумію, що, для того, щоби виписати її повністю(та й просто, щоби втілити якісь інші свої пляни та ідеї, чи просто, по-суті, це всім треба, для балансу), мені бракує якогось точного знання. знання, яке зберігається саме в книгах. я хапаю щось із повітря, але мені важко це передати. викласти в текст. а для того, щоби писати, треба в першу чергу, більше читати. тому, в мене великі сподівання на цей рік.

Терпіти не можу Стівена Колберта, тому що минулого року він у своій студії підняв на сміх пісню Джамали, типу “Ой, подивіться який примітивний текст”, не зважаючи на те, що там половина тексту татарською. Хотілося б мені подивится як би він переклав ЦЕЙ текст. А ні! Бо він тільки англійською спілкується. А Джа, на хвилиночку, знає чотири мови!

Також бісить мене режисер Олівер Стоун, який до із Януковичем цвірінькав та зняв із ним інтерв’ю, де Яник розповідає яка він жертва, так як він мусив тікати. Щоб ви знали, Стоун казав під час виборів у США, що Гілларі Клінтон таке саме зло як і Трамп і був за Берні Сандерса. І тут я намаюся провести логічний ланцюжочок, але не можу. Бо підтримувати проросійську людину і не підтримувати одночасно... Хоча, ні. Є тут трошки логіки. Бо Федорович - представник лівих сил, а американські ліберали аж пісятються, коли чують щось, що хоч трохи відходить від лібералізму. Але вони не знають, що у странах пост-радянського простору саме оці ліві сили і є консерваторами, гомофобами і расистами. Той же Яник сидів за ґвалтування. І чому вони не звертають увагу на те, що “правий” Трамп дружить із “лівим” Путіним? 

Добре, я лише глибоко позіхну, бо я не можу дати людям мізки. Але, боже, як іноді хочется.

День 1

Це перший досвід написання тексту в такому місці , сказать що я володію пером не сказать нічого , навіть коли я пишу слово не сказать я сумніваюся в правильності його написання . Це комплекси чи щось інше .??? невпевненість і сумніви звідки це в нас прояв социума чи ехо минулих життів . Хоча в час коли люди колонізують марс поняття про минулі життя виглядає смішно  не дивлячись на те що багато є прихильників так званої реаркарнації . Протиріччя- ми у всьому сумніваємося тому що в нас немає кінцевих знань , так само як і початкових . Все що в нас є це момент невизначеності і момент сумніу .

Попрошу дуже щиро в прихильників моєї писанини а такі обовязково будуть не галасувати занадто гучно відразу , дайте друзі трошки часу щоб я міг набрать форму і удосконалить навик глибоко формулювать свою думку і вміло подавать іі у вигляді тексту на ваших екранах .

що буде завтра невідомо нікому …

Я не хочу йти на роботу після трьох вихідних :")

Особливо коли мені ссикотно питати з приводу 31 та 1 числа, чи буде скорочений день і чи будемо ми працювати 1 числа :")

Хспд допоможіть

Мій стан останнім часом

Це я дивлюсь як люди роблять прайс листи на малюнки, в діджі, а в мене нема часу та навіть планшету якогось (окрім дошки вакома) щоб малювати в діджі на роботі, і дивлюсь на свій скетчбук і думаю відкрити комішки в традишці 👀👌🥲

Той випадок коли ти працюєш і все добре, по 12 годин, в тебе враховується нормальна ставка, але! за це приходиться платити якимись дрібницями на роботі приклад

Виліт фіскального аккаунту, без нього я не можу віддавати чеки

Зламаний молочник (вчора) причому просто раптово вийшло

Ти робиш закупівлю усіх росхідників за двох(але це вже не тіки моя проблема а й дівчини яка нічого нажаль не хоче робити)

Ну і тому подібне ¯⁠\⁠_⁠(⁠ツ⁠)⁠_⁠/⁠¯

Шо поробиш, хочаб працювати вдається :")

Я тіки но поклав подарунки на Святого Миколая ближнім людям

Я так не нервував, бо боявся що западять

Чому Зара?

Бо чоловік прокидається на 2-3 години раніше мене, а сестра ще не приїхала тому це було не важко, але АЛЕ

Я все рівно нервував

І причина чому не 6 а сьогодні, бо зп в мене була 10 і я б не встиг купити солодощі, тому цього разу по старому календарю, а наступного року вже по новому, бо я і дурний в придачу

Я сьогодні вперше пошив сумку, і я самостійно зробив це на машинці (я до цього не робив нічого на ній та і до вчорашнього дня не вмів нею користуватися, дякую матусі, великій людині та найтерплячої до мого тупизму)

І це не для мене, а скоріш подарунок для однієї з найближчих людей в моєму житті 🌚🌚 (не скажу хто))

Я вбив на цю сумку майже весь день, та декілька разів панікував коли машинка не хотіла строчити шви, бо там щось застрягло або нитка вилітіла, тому так, я ще більше посивів, але я зробив це :")

Я живий

Я просто з цим всім що відбувається у мене в житті не встигаю заходити в соц мережі та щось писати, але, я зара роблю прайс лист не тіки по малюнкам, але і по всім речам що можу зробити, тобто, це

Фенечки

Шапки (я можу зв'язати декілька)

Брелоки (в'язані, сплетені)

Прості фігурки з глини

Браслети з бісеру

Тому так, і я просто зара розриваюся поміж цим всім, вибачте бумблака :")

Я сьогодні нарешті змін хоч щось поскетчити, але я не впевнений що це варто кидати, бо там скетчи з позами, та всякі дрібниці на сторінках

Хоча навіть це повинно трошки додати різноманіття в стрічку моєї сторінки (⁠〒⁠﹏⁠〒⁠)

Я сьогодні цілий день думав, думав про те, чи нормально для мене було те, що я постійно чекала коли про мене згадає людина з якою я спілкуюсь, чи нормально те, що в основному я була в більшості випад��ів тією людиною яка зацікавлена в дружбі?

І чомусь тіки зара зрозуміла до сильної та невиносимої болі що так, нажаль. Зрозуміла що люди з якими я тісно спілкувалась в більшості випадків(не всі люди та нажаль таких було мало), забували про моє існування коли я не писала/дзвонила їм. І зара це мене довело до сліз, до ненависті частково до себе, частково до людей з якими я спілкувався.

Я думав що не приємно коли людина з якою ті спілкувався а він раптово перериває спілкування із тобою нічого не кажучи. Але ні, це виявилося не так болюче, не так важко як розуміння що людина з якою ти спілкувався багато років, думав що у вас все добре, але зацікавленість, була скоріш за все тіки з твого боку? Бо я не розумію вже взагалі нічого

Бо я передивився всі чати, всі переписки як мінімум у тій соц мережі в якій я спілкуюсь, і в цілому перший пишу я? В більшості випадків, якщо іншій людині нічого раптово не потрібно... І я зара знаходжусь в нерозумінні, чи то нормально в усіх друзів між собою, чи то я дурний та себе накручую... Але це не приємно, взагалі не приємно нажаль..