#ліно | Explore Tumblr Posts and Blogs

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU, де Мінхо разом із друзями чистить своє місто від поганих хлопців, хоча його команда теж не найдобріші, а Джісон — геній технологій, який розробляє їм новітню зброю та слідкує, щоб все проходило добре на завданнях.

tw: матюки, згадки зброї і чуть-чуть🤏🏻 горні

Джісон вже навіть не пам‘ятає, як у це вв‘язався, але ось уже другий рік працює з купкою недороблених месників, розроблюючи речі, які міг тільки уявляти, коли читав комікси про супергероїв.

Він експериментує з їхньою зброєю, зламує бази даних, розробляє ґаджети, які навіть сам деколи не може пояснити. На всіх завданнях Хан сидить у фургоні, слідкуючи через свої улюблені окуляри та комп‘ютер за ситуацією.

Тільки цього разу все йде не так. Особливо в той момент, коли Мінхо перестає відповідати, а його навушник вимикається. Джісона стає тільки на декілька хвилин, перш ніж він хапає свій пістолет і біжить туди, де востаннє був Лі.

Хан хвилюється більше, ніж боїться. У голову лізуть найгірші варіанти, тому він старається якнайшвидше добігти, але й не спалитись. Він вмикає всі можливі функції на своїх окулярах і тихо проходить попри якусь стару стіну.

Джісон не може дозволити, щоб з Мінхо щось трапилось. Хай цей придурок буде в порядку.

Хан мало не пищить, коли його хапають за руку і тягнуть на себе в кут між стінами. Джісон дуже лякається, але зразу думає, як краще відбиватись, поки не розуміє, що це Лі.

— Якого хуя ти вийшов з машини? — шипить Лі, він пошепки кричить, ще й допомагає собі грізним поглядом.

— Ти не відповідав мені! — каже Джісон у такому ж тоні, бо він, бляха, хвилювався.

— І що? Це значить, що треба виходити?!

— Це, сука, значить, що ти міг бути вже в якісь жопі!

— Якось би вибрався!

— Ага, вибрався б він, — Хан хмуриться сильніше, а злиться ще більше. — Я вже одного разу тебе такого вибраного намагався витягти з того світу!

— Ну, до тебе ж дійшов якось, і зараз би теж дійшов!

— Ти доповз! Тобі нагадати, у якому ти був стані? А якби щось ще гірше?!

— Я б все одно тебе знайшов! А що ти зараз доброго зробив?! Тільки змусив мене за тебе ще більше хвилюватись!

— Все, блять, закрий рот, бо я хочу тебе тільки вдарити.

— Не повіриш, я тебе те…

Мінхо не договорює, бо чує, як хтось наближається. Він притягує Джісона ще ближче до себе, закривши йому рот рукою, щоб той випадково їх не видав, і відчуває, що боїться. Востаннє Лі боявся, коли до фургона Хана декілька місяців тому наближались його чергові вороги.

Зараз страх знову викликає загроза Джісону.

Мінхо полегко міняє їх місцями, щоб стати спереду й закрити Хана собою. На це зразу отримує осуджуючий погляд хлопця, бо той дуже з таким не погоджується. Лі стискає в руці пістолет, готуючись до небажаної зустрічі.

— Тримайся позаду, будь ласка. Послухай мене хоч раз, — ледве чутно шепоче Мінхо. — Просто стій тут. Будь ласка. Я все зроблю сам.

— Але… — починає Джісон, дивлячись великими від страху очима.

Мінхо вже не чує, він кидає короткий погляд на Хана, а потім швидко вистрибує з-за стіни, направляючи пістолет прямо на незнайомця. Він будь-якою ціною захистить Джісона.

— Ти йобнувся, бля, Ліно?! — каже Чанбін, наставивши пістолет у відповідь. — Ну, давай позмагаємось!

— У вас дуель? — питає Хьонджін, підійшовши ззаду Со. — Ставлю дві пляшки пива на Біна.

Мінхо тільки полегшено видихає, опустивши пістолет, і повертає голову, щоб подивитись на Джісона. Той, навчений практикою, не виходить, поки Лі не махає рукою, покликавши до себе.

— О, Хані, я не сумнівався, — усміхається Чанбін під те, як Джісон закочує очі. — Після твого останнього «Де цей придурок, блять?» у навушнику, я й не думав, що ти на місці висидиш.

— Чому ти тоді не пішов його зразу рятувати? — нахмурившись, питає Мінхо.

— А нащо, якщо ти все одно б до нього першим прибіг? — знизує плечима Хван. — Пішли вже звідси, м? Фелікс з Чаном питають, де ми так довго.

— Ну, якби хтось, — Мінхо виділяє останнє слово, дивлячись на Джісона, — не вибіг із машини, то ми б ще швидше справились.

— Блять, Мі… — Джісон запиняється, бо не казати справжнє ім‘я. — Може, когось іншого би вже пришибло якоюсь хуйнею, якби цей хтось не вийшов!

— Тихо, курочки, не сваріться, — сміється Хван, рушаючи з місця першим.

— Блін, курочки захотів, — замріяно каже Чанбін. — Заїдемо в Мак.

Джісон ображено стоїть на місці, дивлячись на потилицю Мінхо, і навіть не думає йти. Взагалі, у ньому борються два бажання: стояти й піти швидко, щоб перегнати Лі. Вибрав він поки що перший.

— Ну і чому ти завмер? — повертається до хлопця Мінхо. — Пішли вже.

— Нікуди я не піду з тобою.

— Ти буквально за мною вибіг, — нагадує Лі. — А зараз вже не підеш?

Джісон мовчить, тяжко дихаючи й стискаючи кулаки. Його бісить, що Мінхо нічого не розуміє. Не розуміє, що той хвилювався, не розуміє, що Хан не міг його просто так залишити, коли він не відповідав. Не розуміє, що не можна вимикати навушник, бо Джісон тоді сходить з розуму.

Лі підходить ближче і усміхається кутиком губ, дивлячись на набундюченого хлопця.

— Ти скоро тріснеш від того, як надувся, — каже Мінхо, тицьнувши пальцем в щоку Хана. Він занадто сильно любить його щічки.

— Ти краще не робиш, ти знаєш? — майже гарчить Джісон.

Мінхо не забирає руки від обличчя Хана, а навпаки накриває його цілою долонею, ніжно погладивши. Джісон, навіть коли злиться на нього, викликає тільки тепло всередині.

— Хані, — кличе Мінхо, — потім на мене поображаєшся.

— Звичайно, поображаюсь, я з тобою навіть розмовляти не буду.

— Обов‘язково. Пішли.

Джісон переступає через себе й все-таки йде, але не дивиться на Мінхо, а потім не зважає на те, як Чанбін з Хьонджіном хіхікають з них. Хан просто злиться, що цей придурок не зважає на себе, та й ні на кого взагалі. І що в нього стає наглості, щоб злитись у відповідь!

Якби він вів себе нормально, то Джісон нікуди б не вийшов. Він вигадав їм такі навушники, які дуже тяжко загубити чи випадково вимкнути, і чомусь тільки Мінхо може не відповідати час від часу. Придурок.

Вони завжди збираються у підвалі клубу Фелікса. Вони втрьох з Джісоном і Чоніном називають це лігвом, всі інші просто не заперечують. Там декілька кімнат і шумоізоляція, щоб не було чутно, як над ними скачуть люди на танцполі.

Джісон їсть свою малу картоплю з Маку вже 20 хвилин, не слухаючи, що обговорюють інші. Мінхо відмовився сидіти з ними, тому пішов у якусь іншу кімнату, але Хан все одно думає тільки про цю вперту гидоту. Він майже вже не злиться, але контактувати досі нема бажання.

Як і з будь-ким іншим, тому він йде від хлопців, придумавши, що просто попрацює за комп‘ютером. Але в улюбленій кімнаті Хана, де у них вся техніка, сидить Мінхо.

Джісон бачить, що той без футболки й намагається щось там собі зробити збоку, але розмовляти не хоче, як і питати, що сталось. Хан обходить Мінхо, щоб просто сісти за свій стіл. Але через декілька секунд все-таки дивиться, що Лі там робить.

Джісон цокає, коли бачить кров, і те, як нічого з нею не може вдіяти Мінхо, тому встає, щоб підійти ближче. Він мовчки промиває рану Лі, не дивлячись йому в очі, хоч і помічає його посмішку.

— Хані зі мною не розмовляє? — питає Мінхо, отримуючи у відповідь аж нічого. — Джісон-а, ти ображаєшся?

Хан підіймає голову й невдоволено заглядає Лі в очі.

— Я розізлився, бо з тобою могло щось трапитись, а я б міг не встигнути тебе врятувати, — каже Мінхо, беручи Джісона за руку, щоб той не пішов геть.

— Я нікуди б не пішов, якби ти не відключив бісовий навушник, — Хан відчуває, як знову починає злитись.

— Так було потрібно.

— Чудово, Мінхо. Я вигадую нам спосіб спілкування, щоб розірвати зв‘язок було практично неможливо, а ти його розриваєш сам, — обурюється Джісон. — Просто прекрасно.

— Деколи… мені тяжко чути твій голос.

— Що? То мені, блять, мовчати, щоб тебе не дратував мій голос?!

— Я не сказав, що він ��ратує, — Мінхо стримує руку Хана своєю, коли той намагається її вирвати. — Я сказав, що мені тяжко.

— І в чому різниця?!

— Я думаю тоді не про завдання, а про те, як хочу тебе. А це, знаєш, трохи відволікає.

— Що? — Хан впевнений, що він неправильно почув.

— Хочеш ще раз почути, що твій голос змушує мене думати, як я тебе хочу? — Лі підіймає брови, з хитрою усмішкою дивлячись на Джісона, а потім нахиляється до нього ближче, видихаючи майже в губи. — Я тебе хочу.

Хан голосно ковтає слину, дивлячись прямо на губи Мінхо, і відчуває, як жар проходить по тілу. Лі, який завжди зупиняв їх обох, якщо вони доходили у флірті занадто далеко, каже, що хоче його. Джісону потрібен деякий час, щоб це усвідомити.

— Коли ти встиг так розкачати свої руки? — шепоче Лі, проводячи долонями по цих самих руках, а потім різко притягує до себе Джісона за талію. — Мені подобається.

— Як можна було змусити мене так сильно хвилюватись просто тому, що тебе збуджує мій голос?

— Вибач?

— Мені тепер потрібно фільтр накладати для ваших навушників?

— Ні за що. Тобі тепер потрібно відповісти мені на поцілунок.

— Я досі на тебе злюсь, — каже Джісон, сціплюючи долоні позаду шиї Мінхо.

— Так буде навіть цікавіше, — шепоче Лі, цілуючи Хана.

Джісон розслабляється в руках Мінхо, відповідаючи йому на поцілунок. Він мільйон разів уявляв собі цей момент, хоч і думав, що такого ніколи не станеться. Хан відтягує волосся на потилиці Мінхо, поки той стискає його талію, і розриває поцілунок.

— Якщо ти ще хоч раз відключиш навушник, я відключу тебе, — погрожує Джісон.

— Обіцяю більше такого не робити, — тихо сміється Мінхо в губи Хану. — Якщо ти ще раз вийдеш із фургона, я запрограмую силове поле навколо нього.

— Ти не вмієш програмувати.

— Попрошу одного сексі-розробника це зробити.

— І якого ж?

— Хан Джісона, знаєш такого?

— Не пригадую. А що, він дуже сексі?

— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

— Подобається тобі?

— Дуже, — каже Мінхо, закінчуючи цю розмову, щоб знову поцілувати Джісона.

the end 🤍

#мінсонАВ #мінсони

3 notes · View notes

birudeboysdog · 1 year

Text

Про хвороби, сум та трохи про комфорт... Або ж АВ, у якому Мінхо та Фелікс з Чоніном хворіють на корону, а Чан з Ханом турбуються про надвелику кількість речей.

✧ адаптований для тамблеру варіант моєї старої твітерської АВ💙

✧ це текстовий фрагмент, що є продовженням подій SNS АВ, початок (частина |) ось у цьому пості✨

✧ є фрагменти скрінів з переписки💬

✧ завершення історії у вигляді скрінів з чату та бонус можна знайти у ||| частині ось тут✨

✧ події у переписці інших хлопців, чия історія відбувається паралельно, можна знайти ось тут✨

Гарно провести час за читанням!💞 І вибачте, що так розкидано, тамблер не розрахований на велику кількість медіа файлів🥺

Хан тричі постукав у двері номера, нервово озираючись. Чомусь приходити до Чана так пізно відчувалося немов злочин, хоча це фактично навіть не було його ідеєю…

«Ні, це брехня…» подумалося, адже навіть якщо Мінхо не попросив би перевірити, він все одно пішов би. Бо це ж Чані хьон. Той самий хьон, що роками живе з відчуттям гіпервідповідальності за усілякі дрібниці, той самий хьон, що вважає ніби будь-які негаразди, що трапляються з ними, його особиста провина. Чані хьон, що ставить себе на останнє місце, а їх усіх – на перше.

Двері прочинились, дозволяючи Джісону увійти. Руки з паперовим пакетом їжі з доставки самі собою піднялися у жесті одночасно і вибачень і задобрення. Чан подивився спочатку на пакет, потім на Хана, і знову на пакет.

– Ліно… – застогнав, забираючи їжу.

– Ні, я Джісон. Не думав, що ми з ним настільки схожі…

Тихий сміх Чана змусив метеликів у животі нервово завозитися. Хан опустив голову додолу, бо точно знав – Чані всміхався, і якщо він хоч на секунду зазирне в ті очі навпроти, то йому кінець. А вони з Мінхо домовилися не тиснути, дати своєму хьону повну свободу вибору, яким би цей вибір не був. Хоча Джісон щиро не розумів проблеми часом. Для нього закохатися в Ліно вийшло легко і природно, ніби злива восени. Усвідомити, що він, схоже, закоханий і в Чана вийшло трохи складніше, проте все ще природно. Чому тоді для останнього все це так важко?..

«Можливо, тому що я йому не подобаюся так…»

Бажання піти засвербіло під шкірою.

– Я передам, що з тобою все добре, і…

Чан перебив його, розвертаючись.

– Ти їв?

– Ні… – Бо надто хвилювався за Ліно, котрий як і завжди замість того щоб поговорити про своє самопочуття сховався за грою у мовчанку, не бажаючи хвилювати. «Яка дурна дитина…»

Кивком голови йому наказали зайти, і Джісон послухався.

Всівся на твердий матрац готельного ліжка, роздивляючись навкруги, поки Чан діставав з пакета контейнери з їжею та шукав на столі ще одні палички. Він лишився, бо Чана завжди заспокоювало піклування про інших.

– Я писав Ліно сьогодні.

– То й що?.. – Джісон прийняв з його рук столові прибори.

– Подумав, тобі варто знати, він же типу твій…

– Хлопець?..

У відповідь лише мугикання.

Усмішка сама собою розтягнулася на губах. Людина, що лається більше ніж будь-хто, не може промовити такі прості слова.

Довелося прикусити язика, стримуючи «він міг би бути й твоїм хлопцем». Хан обіцяв собі не бути надто жадібним.

– Це окей. Можеш писати йому скільки заманеться, я не проти.

Чан із зітханням байдуже ткнув їжу паличками. Розвертаючись на стільці відклав контейнер подалі на стіл.

– Здається, я сказав йому що він мені подобається…

Джісон на мить завмер. Це вже великий прогрес, насправді…

– М?

– Кажу, я написав йому, що він мені подобається. Це вийшло майже випадково, я не мав якихось намірів, просто…

– Ти визнав, що він тобі подобається, це добре. І, до твого відома, це не новина.

Чан похмурнішав.

– Лише хотів, аби ти знав… Вибач.

Знову його кляте почуття провини.

Апетит кудись зник.

Джісон тричі поплескав по ліжку поруч із собою запрошуючи сісти, Чан слухняно поплентався до нього.

– Тобі немає за що вибачатися, розумієш? Ти нічого поганого не зробив…

Говорити ось так з Чаном – важко, адже часу наодинці у них майже ніколи й не було. Створювали музику втрьох, гуляли новими містами всі разом, або ж групками, навіть просто побазікати лише з ним рідко коли виходило – завжди був хтось ще. І тому від розмови з Чаном без сторонніх вух йому слова застрягли в горлі.

Ця суміш дивних відчуттів від комфортної тиші між ними й водночас нервового очікування і неможливості висловити думку так само легко, як це виходить з Ліно… Живіт крутило.

– Тобі незручно зі мною, так? Через те що мені подобається Мінхо?..

– Ні… – Як пояснити щось, коли ти не можеш це «щось» навіть уголос вимовити? – Я… Я…

З кожною секундою все сильніше хотілося щоби тут із ними був Ліно. Він завжди знав що сказати, підтримував і ніби обіймав самою душею. Хан безмежно сумував за ним, хоч вони не бачилися лише якийсь тиждень.

– Мені його не вистачає… – бовкнув, торкаючись лобом твердого плеча.

Колись Чан приносив не менше затишку ніж Ліно. Чому все так різко змінилося?..

– З ним усе буде добре. Зате він трохи відпочине, так? Якщо звісно не почне тренуватися від нудьги… – долоня лягла на його ще вологе після душу хвилясте волосся, пальці торкалися шкіри, вимальовуючи кола нижче потилиці. – Треба було написати йому список аніме для перегляду, але він на все відповідає «я це вже бачив», хіба таке можна стерпіти?!

Сміх вирвався з легенів, і у ту мить Хан відчув як його накрила лавина полегшення. Ніби птах вилетів із клітки, що тисла на нього звідусіль, і нарешті розправив крила у вільному небі.

З Чаном все ще так само спокійно як і колись. Чан все ще для нього синонім слова «затишок», як і Ліно. Нічого не втрачено, все ще можна змінити.

Джісон обережно торкнувся руки у своєму волоссі, стиснув зап'ястя, опускаючи долоню вниз, аби побачити як гарно у світлі настільної лампи виглядають їх сплетені разом пальці.

Він не мав казати «ти подобаєшся мені», бо це рахувалось би за тиск, не мав казати «у моєму серці вистачить місця на вас обох», «я старатимуся кожен день, тільки би бачити як ти щасливо всміхаєшся», тому тільки підняв очі, зустрічаючись з теплим поглядом.

Очі це дзеркала душі. Всі переживання, всі почуття – як на долоні, якщо тільки зазирнеш. Чан дивився, та чи бачив те, що викарбувано на серці?.. Як лячно насправді лишитися самому, як немає жодного бажання питати «а чи подобаюся я тобі?», бо страх та тривожність нашіптували, що Хан просто не може, ніяк не може, подобатися двом таким чудовим людям одночасно, ні.

Чан торкнувся губами волосся біля скроні.

Він стримався, стиснувши губи – так ніжно Джісонове серце ще ніхто не ранив.

Руки міцно лягли на плечі, пригортаючи в обіймах. По серцю, здавалося, побігли тріщини. Воно не розбивалося гучно на дрібні уламки кришталю в мить, а тихо й повільно покривалося мереживом ледь помітних червоних ліній.

Звісно він не подобався Чану, авжеж. Принаймні не так, як той подобався йому…

– Мені теж без нього якось… сумно. Мабуть, це я винен. Треба було краще слідкувати за вами всіма, берегти від стресу.

Джісон згадав нарешті за чим прийшов у першу чергу. Його серце почекає.

– Неправда. Багато людей в одному місці це завжди ризик, з цим ти нічого не міг зробити. – Ці двоє так часто переживають за речі, на які неможливо вплинути. – У Мінхо в голові ті самі думки, ви буваєте так схожі…

Чан хмикнув.

– І тому ми обидва тобі подобаємося? Бо ми схожі?

Вкусивши себе за щоку зсередини, він, відсторонившись, кивнув. Мабуть, це дійсно одна з причин – йому подобалися відповідальні, серйозні, що водночас з тим дуркують не гірше за дітей у завжди слушний для цього момент.

– Ти визнав, що я тобі подобаюся… Це добре. І до твого відома, це не новина.

Чан надто здогадливий, надто розумний, але і надто необережний з його пораненим серцем.

Хан, ховаючи за усмішкою гіркий присмак не пролитих сліз, підвівся.

– Ми домовилися, що я тобі цього не казатиму, тому буду дуже вдячний, якщо ти не скажеш про це Мінхо.

На якусь секунду погляд Чана став сумнішим. Руки, що ще хвилини тому стискали його в обіймах, тепер стискали край матраца.

– Секрети від другої половинки це погано, ти знаєш?

Він знав. Але він не мав «половинки», Мінхо був лише одним з тих, кому належало його серце.

– Поїж. І напиши Ліно що все гаразд.

Зрештою, він лишиться один.

Тому що Мінхо подобався Чану, подобався так, як ніколи не буде Хан, і Мінхо… Мінхо кохав Чана так само сильно, як кохав Джісона.

Хіба його серце не хоче щоб обидві важливі для нього людини були щасливі? Навіть якщо це страшно – залишитися на самоті?

– Доброї ночі, хьон.

– Хані, чекай-чекай.

Джісон зупинився, з силою стискаючи ручку дверей, тримаючись за неї, ніби вона могла витримати всю важкість думок у його голові.

Не став озиратися, не хотів, аби Чан бачив підступні сльози, що готові були зірватися будь-якої миті. Він чув як ліжко тихо скрипнуло, коли Чан підвівся, чув клацання кнопок, поки той набирав повідомлення для, скоріше за все, Ліно.

Навіщо було зупиняти?..

– День важкий видався, я вже хочу…

– Почекай, прошу, Джісоні.

Мабуть, він все ще не хотів писати Мінхо без його відома, без його присутності. Хан торкнувся лобом холодного дерева перед собою у марних сподіваннях, що це допоможе, вгамує його почуття.

Скільки він повторював собі – не можна мати надію. На кожен погляд, кожен дотик він лише повторював собі, що надія не має жити, бо потім буде ще болючіше. І все одно, йдучи сюди, він все ще сподівався, що його почуття взаємні, що Чан бачить у ньому щось більше.

Все виявилося навіть гірше, ніж він уявляв.

Тихій смішок стиснув серце.

– Чому він завжди так довго відповідає?..

Хан усміхнувся. «Бо це Ліно».

– Мабуть, обирає найсмішніший варіант відповіді, – пробубонів у двері.

– Ну нарешті… – полегкість у його голосі. – Джісоні? Подивися на мене.

Зітхнувши, він озирнувся. Чанова усмішка світилася ніби різдвяна ялинка, про красу його ямочок він міг би написати з десяток пісень.

Долоня все ще стискала дверну ручку, коли Чан підійшов ближче, лишаючи між ними малу відстань у кілька сантиметрів. Десь поряд все ще жило сподівання втамувати власні почуття, коли тихе запитання «можна тебе поцілувати?» прискорило серцебиття.

Джісон кивнув. І відчув дотик пальців на своїй щоці й у куточку ока, звідки пустилася одинока сльозинка, відчув тепло дихання на своїх губах перш ніж поцілунок змусив його заплющити очі, розчиняючись у такій великій кількості почуттів, що голова йшла обертом. Подумки він благав, щоб ця мить тривала вічно.

Чан відсторонився, у його очах майоріла дивна загубленість. Хан мимоволі облизав губи, на думку не спадало жодного розумного слова.

Від того, що вони просто мовчки стояли біля дверей, розглядаючи обличчя один одного, щоки почали палати рум'янцем.

Вони заговорили одночасно.

– Ти…

– Я…

– Добре, кажи.

– Ні, краще ти.

Тепло долоні Чана пропалювало шкіру до самісінького серця, зігрівало його. Чан почав говорити, прикипаючи поглядом до підлоги, міцно стискаючи його руку.

– Я все ще не впевнений ні в чому, і гадки не маю чи все це працюватиме насправді, але я дуже хочу, щоб працювало. Тому що ти мені подобаєшся. І тому що Ліно мені подобається. І я, чесно, абсолютно не розумію що з цим робити…

Джісон затамував дихання, боячись наполохати, стримуючи радісний крик у грудях, бажання притиснути Чана до себе у шалених цупких обіймах.

– Гадаю, я хотів би спробувати… щось… із вами… – Його вуха сяяли червоним. – Боже, чому це так ніяково?!

Хан засміявся, опускаючи голову Чану на плече. Від легкості на душі коліна зрадницьки підгиналися.

Він подобався Чану, подобався, як подобався Ліно!

«Неймовірно…»

– Обіцяю, я робитиму все можливе, аби ви з Мінхо були щасливими. Справді.

Обійми більше не стискали серце болем, поцілунок у скроню не пускав по ньому дрібні тріщини, навпаки, Джісону здалося, що ніколи ще до цього він не почувався таким живим.

Заправляючи його неслухняне пасмо за вухо, Чан прошепотів:

– Щасливими з тобою?..

– Щасливими зі мною.

Частина |

Частина |||

Паралельна історія Синміна, Чанбіна та Хьонджіна

тег-лист: @leyunqa @iliuetssttip @ukrfanficshn

#укррайт #stray kids #stray kids fake texts #bang chan #han jisung #lee know #укртумбочка #укртамблер #чан #хан #ліно #мінчансони #birudeboysdog

5 notes · View notes