#кошеня | Explore Tumblr Posts and Blogs

not4yourmind · 2 months

Text

На вечір стало трохи гірше. Додався головний біль та біль в серці. Такий.. Стискаючий. Хз з чим він пов'язаний. Все ж ментальне здоровлє, напевно, впливає на фізичне. Отаке. Стараюсь не унивати, хоча всесвіт усіма силами хоче мене добити) Сьогодні почав вимахуватись комп'ютер, в якого я вклав достатньо сил та коштів. Якісь невідомі сині екрани смерті. Вже пробував вирішувати проблему програмно - не допомогло. Лишився один варіант - апаратна проблема. А це вже складніше. Витяг планку оперативної пам'яті. Завтра буду тестувати. Сьогодні вже немає сил. Ще, на вечір, спробував порахувати приблизно скільки мені замовників потрібно для того, щоб отримувати прийнятний на даний момент прибуток. Цифра, в цілому, досить прийнятна і реалістична. Можливо колись це вдасться реалізувати. Маленькими кроками. Зараз маю розгребтись з роботою, бо одночасно на мене впало дуже багато. Все ще виню себе за всі косяки в світі. Дуже часто став вибачатись навіть за якісь дрібні штуки. Сьогодні в банку пива вибачився за те, що не правильно приклав телефон до терміналу. Дівчинка-продавець здивувалась, напевно. Головне не унивати. Все буде добре. Все пройде. Варто пройти цей етап з найменшими втратами та різко відштовхнутись від дна. Друг радить завантажити тіндер. Не обов'язково щось комусь писати і тд. Просто викласти фото, накидати якийсь текст та почекати. Каже, що йому колись це допомогло зрозуміти, що він не найгірший. Сумніваюсь, що це спрацює. Та й не знаю чи мені то треба. Подумаю згодом. Завтра треба забрати подарунок тату на День Народження. Він за мене також переживає. Я ще ніколи не бачив його таким схвильованим, якщо чесно. В нас ніколи не було прям дружніх стосунків, але напевно я дійсно страшно виглядав тоді, що аж він запанікував. Загалом таке. Від серця та голови здається, що болить все тіло. Всі м'язи. Не знаю. Що як я не вивезу? Не можу посміхатись. Все якесь сіре та втратило фарби. В думках лише спогади про хороше. Та спогади, коли я міг би вчинити інакше. Але не вчинив. Зрештою. Психолог казав трошки приземлитись. Мені вчиняли дуже боляче, а я все одно мов сліпе кошеня. Але ж... Відданість це саме про це? Чорт його зна. Як раніше вже не буде. Або гірше або краще. Хочу краще. Хочу у Львів. Гуляти та кататись трамваями увечері. Але таке.

3 notes · View notes

mypoisonedvine · 2 years

Note

A follow up to Prestigious Position please 🥺🙏

(here's the original for reference!)

"Come over here, кошеня," your Baron instructed with a smirk, curling his finger to beckon you into his bed.

You still felt strange about all this, but you knew better than to disobey; you set your duster and rag down and climbed onto the bed, letting him pull your head down onto his bare chest so you'd lay with him.

He hummed contently as he wrapped his arms around you, holding you so tight it felt more threatening than comforting. "You're such a sweet little thing," he cooed.

"I-I really should get back to cleaning soon," you mumbled.

"No, you don't need to do that," he shrugged, because he didn't care at all that you were literally the maid and that was literally your job. "You just need to stay here with me, keep me happy, yes?"

You nodded, relenting, because it was easier than arguing. There wouldn't be an argument, anyways, just a reminder that this was his house and he owned everything in it-- even you. Especially you.

That said, you weren't in any place to complain, not when he was so generous with pleasure and so doting on you. He could've been much crueler if he wanted, instead he liked to cuddle you (case in point) and kiss you and call you Sokovian pet names.

"What should I do to keep you happy?" you asked, even though that question had a few predictable answers. He chuckled softly as he pushed the silken quilt down and opened his robe, showing you his hard cock. You were still getting used to the sight of it...

"You should open your mouth," he whispered, and you sighed before you moved down to take his erection between your lips. He'd taught you just how he liked this, and you could tell your practice had been paying off by the way he moaned aloud as soon as you suckled gently on his tip and swirled your tongue around it. "Блять, such a sweet tongue," he cooed, "just like that..."

He pushed your head to take him deeper, and moved his hips up slightly, until within a few minutes he was shamelessly fucking your face.

"Ah, yes," he panted, "you've learned so well... you can take it all the way into your throat, yes? I think you can, you're doing so well."

It wasn't a matter of can, really; he'd shown you that he could force it, one way or another. You'd gotten better at not choking too much, which didn't bother him either way but made it a little easier for you.

"Can you believe how innocent you used to be?" he recalled breathlessly. "Just a dumb, naïve little girl who didn't even know how to touch her own pussy? Now you get wet when I fuck your mouth."

You weren't sure why it was true, but it was; you whimpered around the thick cock in your mouth, making him moan louder.

"You can make me very happy," he promised, "if you swallow everything I give you. You're going to swallow it all, yes? You won't let it go to waste?"

You couldn't shake your head, so you just hummed your answer and he moaned again.

"Very good," he praised roughly, "and then you can get back to cleaning, alright? And no washing your mouth out until the house is spotless... we can't have you forgetting your place."

#j.d.'s 15k celebration #helmut zemo x reader #baron zemo x reader

85 notes · View notes

stayichor · 1 year

Text

Про неіснуючу реальність (Мінсони)

Коли Хан вперше тицьнув вказівним пальцем у фігуру Мінхо під час туру Maniac на питання Стей "Чи є в тебе дівчина?", по його тілу пройшовся тривожний імпульс, і хоча він лишив слід глибоко всередині, скручуючи органи в тугий вузол, Хан завжди пам'ятав, що зовні проникливі фанати можуть прочитати будь-які емоції хоч по обличчю, хоч по мові тіла не так, як воно є насправді. Або навпаки - влучити своїми припущеннями в саму ціль.

Коли після публікації шоу на виживання увага шиперів знайшла Лі Мінхо та Хан Джісона привабливою парою, на кожному зібранні гурту щодо графіків виступів, будуванні стратегії та плануванні камбеку не забували нагадувати про "Мінсонів" як про "явище, що має стати каноном". Не те, щоб хлопці були проти або перебували взахваті. Це була їхня робота і чітка поставлена задача, яку вони зобов'язані виконувати. Тим більш, їхнє спілкування мало чим відрізнялося поза камерами. Просто в об'єктиві треба було його демонструвати частіше.

Хто ж міг подумати, що їхні зайві посмішки, дотики й погляди відлуняться в донедавна порожній, недоторканій, юній частині душі, яку зухвало ігнорували протягом всього життя, зосередивши увагу на одній цілі - тренуватись, відпрацьовувати, старатись на повну силу, аби вибити своє законне місце у величезному всесвіті з таких як ти. Перша шкільна закоханність? Де вони таке бачили? У танцювальній команді Мінхо не було дівчат, а в молодій голові Хана, що генерувала все нові шляхи для втілення заповітної мрії, було занадто тісно для нового тягаря у вигляді іншої людини. У підлітковому віці ще не реалізованого айдола не знайдеш місце емоціям, окрім, хіба що, розчарування. Так було в кожного з гурту заблукавших дітей.

Але незважаючи на всі ці закони, з підтримкою під час практики танцю від старшого, з порадами щодо голосу під час запису від молодшого, з виплаканими мовчазними слізьми за спільними обідами, нитка між цими двома запліталась у міцну корабельну мотузку, й коли вони почали це помічати, розірвати її без потопання судна було вже неможливо.

Коли людина проходить стадії пізнання свого тіла? Бо прийняття сексуальної орієнтації Джісон і Мінхо точно десь упустили. Мінхо брехав сам собі, коли казав, що плескання по дупці у тренувальній залі, пізніше на сцені, стосується всіх мемберів, а не стабільно першочергово Хана. Про м'які турботливі якості Мінхо могли розповісти хіба що його запещені коти. Він не кидався на людей, як скажений пес, не був різким чи неприязним. Він просто Лі Мінхо. Хлопець, який замість обіймів дасть слушну пораду, замість посмішки кине коротку усмішку, на комплімент відповість кивком і ледь помітним рум'янцем, а на гостру фразу, мабуть, жартома скоїть вдвічі сильніший фізичний напад. Він впевнений у тому, що робить, не шукає емоційної підтримки і сприймає реальність такою, якою вона для нього постає. Спитайте про це Хана й він розповість однаково навпаки. В його очах Мінхо - трьох місячне кошеня на дереві, що залізло надто високо, не розрахувавши свої сили, й от-от заб'ється об тверду землю, якщо його вчасно не підхопити. Сам Джісон для Мінхо такий самий, хоч як би білка не вправлялась у своїму дуплі, саме ця білка - "калічена". Так би він сказав.

Їхні стосунки неважко помітити поза контекстом іміджу, а для фанатів це була вже звична забавка, гарно спроєктований образ, який вони сприймали, як саме собою зрозуміле й несерйозне. Тим більш, саме через це зародились "вони" не тільки як явище, а як справжня бурхлива стихія. Перший час це можна було не помічати, але після третього року спільної співпраці та дружби ігнорувати очевидне стало неймовірно складно. Ігри на камеру продовжувались у реальному житті, а про їх догравання не було й мови. І якщо тісне спілкування не можна вважати повноцінним коханням, то тілесно воно проявилось не так давно, повертаючись вже до теперішнього часу. Хан почав ловити надто очевидні натяки-загравання від старшого кожного тижня вночі перед суботою, коли в момент перегляду аніме побита під час боксу рука незвично спускалась все нижче по ледь оголеному тілу молодшого. Саме тоді Джісон усвідомив всіма м'язами свою нову реакцію на Мінхо. Чергового такого вечора, коли через це стало нестерпно пересмикувати у вбиральні, на питання "Навіщо ти мене постійно лапаєш?" Мінхо відповів коротким "Подобається", після чого Хан перестав тримати в таємниці свої вагання і виклав на стіл розкриті карти. Поцілунки по п'ятницям стали традицією. І, звичайно, в якись момент вони покинули межі захламленої кімнати Джісона й імігрували у перерви між тренуваннями та, врешті-решт, у кімнати очікувань перед виступами. Цей азарт переслідував їх до першої серйозної розмови з Чаном, коли той застукав Джісона на колінах перед Мінхо під час завантаженого робочого дня в гримерці (не дивно, як після цього у Мінхо підкосились коліна вже після виступу, що, на жаль, попало в кадр фанкаму). Це було перше попередження, після якого вони навчились замикати приміщення на ключ. На другому зібраннні вони сиділи вже у колі всіх мемберів та домовлялись про нерозголошення таємниці стаффу й, тим більш, директорам, які сміливо б винесли одному з хлопців вирок, у найкращому випадку, у вигляді документу про вибуття з гурту.

В об'єктиви камери грайте пару скільки заманеться, але поза нею таке неприпустимо й гидко. Засвойте таку логіку.

Якщо вони не можуть відкрито закохано триматись за руки перед знайомими у житті, то нічого не стримує їх називатись заміжньою парою під час етеру на YouTube і вказувати одне на одного пальцем, відповідаючи на провокативні запитання фанаток з банерами на концерті.

#укрфанфікшн #укрфф #скз #замальовка #стрей кідс #мінсони

14 notes · View notes

isiida-glory-to-ukraine-smoliy · 7 months

Text

*плаче на анімалістичний манер*

Оґата, Оґатуссі, Оґатіто, Кошеня, трясця як я його обожнюю😭😭😭 я вже свою AU придумала сиджу думаю без перестанку про нього🤧🤧 боже він моя остання нервова мозкова клітина, мій коупінг, моя радість я рада що цей персонаж існує і він так мені подобається цей маленький кетбой-давньогрецька трагедія з рушницею😭😭

#ogata shitpost

3 notes · View notes

kernisaes · 1 year

Text

В бабусі є дуже грайливе кошеня, і через свою алергію я стримувалась спочатку, щоб не лізти до нього, але врешті в мене розцарапані всі руки, нежить і червоні очі, які дуже сверблять. Та я задоволена.

11 notes · View notes

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU де Мінхо йде на геловінську вечірку тільки заради друга, не підозрюючи, що вона йому насправді сподобається.

Мінхо ніколи не любив вечірки, а тим більше ті, на які потрібно наряджатися. Йому набагато комфортніше вдома на ліжку з улюбленими котами і якось дорамою. Ну, або фільмом жахів, якщо вже в честь Геловіна. Але його друг Фелікс завжди вважав по-іншому.

Тільки-но Лікс вступив до університету, йому знадобилось вписуватись на всі можливі тусовки, бо «потрібно відчувати себе студентом!» Мінхо цього не розумів, бо він і без того себе так почуває, коли за ніч готується до екзаменів. І вдавалось відмовлятись завжди, але не цього разу.

Фелікс сказав, що а) він вже пообіцяв, що прийде з другом; б) йому страшно йти самому (а це нахабна брехня); в) він збирається напитись до відключки й тому Мінхо повинен його відвезти додому. Лі погодився тільки через останній пункт, бо залишити це мале сліпе кошеня він не може.

Лі вигадує костюм у день вечірки, бо досі не хоче туди йти. Він малює рани на щоках і брові, залаковує волосся, ніби не розчісувався ніразу в житті, й показується Феліксу. Друг у захваті відписує, що візьме йому з дому іграшковий ніж, щоб закінчити образ Чакі.

Вечірка виявилась для студентів їхнього з Ліксом універу, тому Мінхо навіть помічає знайомі обличчя, поки вони всі вітаються із його другом. А потім цей безсовісний друг йде танцювати з якимось високим хлопцем, якого назвав Хьоні.

Мінхо тільки розчаровано видихає, взявши зі стола Колу, і йде шукати, де б йому провести цей вечір, щоб все пошвидше закінчилось і він доставив спочатку Лікса додому, а потім і себе.

Мінхо вибирає для очікування крісло в кутку однієї з кімнат. Лі сподівається, що тут час пройде швидше, хоча таке враження, що він навпаки уповільнюється кожен раз, коли Мінхо крутить у руках пляшку.

— Привіт, — звучить десь збоку через півгодини.

Мінхо впевнений, що це не йому, тому навіть не підіймає голови, продовжуючи дивитись на свою майже не випиту колу і трохи дуючи губи, бо йому тут не подобається.

— Хто тебе образив, лялечко? — Лі майже впевнений, що це той самий голос. — Гей, Чакі.

Мінхо хмуриться, але повертається, щоб подивитись, хто ще прийшов у такому ж костюмі, як він. Проте, нікого, крім хлопця, який говорив, біля них немає.

— Привіт, — повторює цей хлопець.

— Чому ти назвав мене лялечкою? — хмуриться Лі, швидко кліпаючи.

— Бо ти в образі ляльки? — питає він. —Я Джісон, до речі.

— Мінхо, — він ледь-ледь усміхається, по-дурному помахавши рукою Джісону у відповідь. — А ти в образі хлопця, якого побили?

— Ну це, напевне, не далеко від правди, — коротко сміється він. — Хлопець, якого побили, він помер, а потім став зомбі.

— А. То ти зомбі.

— Тобі, я так бачу, не дуже подобається мій костюм.

— Повір, мені набагато більше не подобається ця вечірка в принципі.

Мінхо переводить погляд на купу студентів у декількох метрах від нього.

— То що ти тут робиш?

— Чекаю, поки мій друг нап‘ється в дрова, щоб відвезти його додому, — знизує плечима Лі.

— Твій друг Фелікс?

— Звідки ти знаєш?

— Бачив, як ви зайшли разом.

— Слідкував за нами?

Лі трохи припіднімає кутики губ, коли бачить, що в Джісона усмішка у формі сердечка.

— Мені варто тебе боятись, зомбі?

— Це мене питає лялечка Чакі? — сміється Джісон.

— Не назвав би, до речі, Чакі лялечкою. Вона скоріше, ну, страшна лялька.

— Лялечкою її зробив ти, — Джісон підморгує, а Мінхо знову ховає погляд, бо ніяковіє. — Тут якось занадто гучно, щоб чекати Фелікса, правда?

— Це найспокійніше місце, яке я тут знайшов.

— Пішли покажу, де ще спокійніше, — Джісон простягає руку, запрошуючи Мінхо. — Ну-у, давай, обіцяю, я тебе не з‘їм.

— Я лялька, ти забув?

— Може, я зомбі, який їсть пластик?

— Наврядче це смачно, — відповідає Мінхо, але бере Джісона за руку і встає.

Вони йдуть на другий поверх, хоча Лі не впевнений, що туди взагалі можна підійматись, і заходять у спальню, через що Мінхо хмуриться.

— Нам сюди можна?

— Ти не любиш порушувати правила?

— Джісон, давай повернемось, — каже хлопець, вже збираючись виходити.

— Ти неймовірно милий, Мінхо, — усміхається Хан, сідаючи на ліжко. — Подобається хоча б моя кімната?

— Твоя кімната?

— Це мій будинок.

— Міг би й зразу сказати, — буркоче Лі, підходячи ближче.

— Міг би й поцікавитись, до кого йдеш на вечірку, — у такому ж тоні відповідає Хан.

Лі не відповідає. Він оглядає кімнату, усміхається, коли бачить невдалі роздруковані фото Джісона і його, напевно, друзів, а потім сідає біля нього. Вони розмовляють про все на світі й Мінхо дивується, чому з цим хлопцем так легко. Переважно Лі дуже незручно з новими знайомими.

— А ще у мене є три котика, — невпевнено каже Мінхо, а зразу після цього бачить зацікавлений погляд Джісона. — Суні, Дуні й Дорі. І Фелікс деколи теж, як кіт.

— Так, ну з Феліксом я вже знайомий. Коли познайомиш із трьома іншими? — питає Джісон.

— Коли ми будемо знайомими не один день?

— М-м, тоді завтра?

Мінхо тільки закочує очі й усміхається, думаючи, що покликав би цього Джісона вже хоч зараз додому, бо чомусь йому хочеться довіряти.А ще з ним не хочеться переставати розмовляти,тому вони сідають ще ближче одне до одного й розказують дуже незручні історії з життя,щоб посміятись.

— Тебе там не загубили ще? — питає Мінхо, коли Джісон замовкає на довше, ніж зазвичай. — Це ж твоя вечірка, всі вже шукають, напевне.

— Як ти ставишся до поцілунків на першому побаченні? — зачаровано питає Хан, дивлячись на губи Лі.

— М-м, — тягне він, стараючись приховати усмішку. — Погано.

— Як добре, що у нас не перше побачення, — відповідає Джісон, полегко нахиляючись до хлопця.

Мінхо бачить, що Хан дає йому час це все припинити, але цього не хочеться.Хочеться навпаки цілуватись, тому Лі тягнеться до нього у відповідь і зразу відчуває його губи на своїх.Джісон цілує ніжно, гладить по щоці й трохи усміхається,від чого у Мінхо всередині все перевертається.

Вони цілуються солодко і довго, обіймаючись і перериваючись на короткі «цьомики», які чомусь дуже мило просить Джісон, чарівно усміхаючись. А потім телефон Лі починає розриватись від повідомлень.

— Здається, мій Фелікс вже готовий, — каже Лі в губи Джісону.

— Про нього подбає Хьонджін, — шепоче Хан, не відпускаючи Мінхо.

— Ніяких Хьонджінів, поки я тут.

— А ви з ним…

— Як старший і молодший брат, не хвилюйся. Я просто повинен відвезти його додому, я обіцяв, — каже Лі, все-таки вибираючись із рук Джісона, і встає.

— Підемо завтра на побачення? — питає Хан, дивлячись на Мінхо звер��у вниз. — Обіцяю, ніяких поцілунків, я запам‘ятав, що ти проти.

— А ти завтра не будеш відходити від похмілля? — сміється Лі.

— П‘яний я тільки тобою, — підморгує Джісон.

— Який жах, більше такого не кажи, — Мінхо продовжує реготати, поки Хан запам‘ятовує кожен звук його сміху. — Підемо. Напишеш мені.

Лі по-дурному махає рукою на прощання і йде до виходу.

— Гей, лялечко, — кличе Джісон, встаючи з ліжка, і швидко підходить до Мінхо.

— Я ж завтра поцілувати тебе не зможу.

Лі зводить брови, не розуміючи, чого хоче Хан, а потім знову сміється, коли хлопець притягує його до себе і старається вкотре поцілувати.

А на побачення вони завтра обов‘язково сходять.

the end.

#мінсонАВ #мінсони

7 notes · View notes

adeseya · 2 years

Text

4 місяць… поговоримо?

Важко жити, коли ти нарешті усвідомлюєш щось важливе, але не можеш донести це іншим…

Ні, не так. Треба трохи відійти назад.

Де ж я була 8 років? Почнемо з цього.

Коли війна розпочалася, мені було 10. Цього вже достатньо, аби пояснити, чому ж особисто я мовчала всі ці роки. Але це не все, я продовжу.

Мої батьки народилися і мають купу родичів на росії. Для них ця країна все ще залишається, мабуть, рідною чи щось типу того. І навіть через майже сто днів, як над нашими головами літають ракети, вони дивляться тб рф, спілкуються з росіянами, не називають вбивць і агресорів вбивцями і агресорами. «Ми не можемо нічого точно знати, хто там бреше, хто говорить правду». А ще вони вірять, що у нас є нацики і взагалі «Україна переписала історію, все було не так, нормально жили, ніхто мову не прітєсняв, Крим нам подарувала рфія» тощо. Розумієте, так?

В нас вдома ніколи не говорили про Донбас, але нещодавно я почула від мами, що ніби саме через мовне питання там все це розпочалося. Ну тобто людей Донецької і Луганської області змушували говорити українською і тому вони хочуть в росію чи щось таке. Маячня, еге ж?

Мені нічого не пояснили в 2014, але я чудово пам’ятаю, як боялася сидіти в школі і моя уява малювала кадри, як через вікна до нас в клас вриваються солдати. Будучи дитиною, я мабуть відчувала, що щось відбувається, але нормальних пояснень не отримувала.

А ще я часто задавалася питанням «чому ми двомовні?», та мені і на думку не приходило зробити перехід. Потрапляючи в місто, ти чуєш з усіх боків лише російську і маленька україночка в тобі скручується в клубочок від дискомфорту. Вона відмовляється говорити. І тобі доводиться просто бути, як всі. «Ґаваріть нармальна».

Не знаю, що тут ще сказати. Мені насправді соромно, що все так склалося. Але краще пізно схаменутися, аніж зовсім ніколи, так?

24 лютого.

Я лягла спати десь о четвертій, адже казали, що саме в цей час повинно було початися вторгнення (в яке, до речі, не вірила). Переконавшись, що все добре і спокійно, я заснула. А о сьомій мене розбудили розмови батьків і тисячі повідомлень «почалося». Того дня я більше не заплющила очей.

Далі було страшно. Я багато плакала десь перший місяць, увесь час читаючи новини, поки над моїм домом постійно гуділи літаки та гелікоптери. По звуку серед ночі навряд ти зрозумієш свій то чи ворожий, тож лягати спати було лячно. «А як не прокинуся?».

Ну і потім у сліпого кошеня нарешті відкрилися очі: я не хочу мати нічого спільного з росією.

Не можу слухати пісні тих, хто закликає вбивати українців, хто приносить гроші московії, хто бляха громадянин росії, цього достатньо. Не можу говорити мовою, якою віддають прикази бомбити українські міста і стріляти по мирному населенню. Не можу відкривати в ютубі відео щасливих рускіх, котрі спокійно собі займаються своїми справами або ниють, що їм зняли монетизацію і заблокували інстаграм. Та й в цілому, мені огидно, мене тепер нудить від усього російського.

Тож, я розпочала перехід.

Перевела телефон і всі застосунки на українську, видалила російську клавіатуру, почала шукати кого б мені далі слухати та дивитися.

Спочатку важко було знайти українських виконавців на свій смак, та зараз мій плейлист складається виключно з пісень солов’їною і я все ще дивуюся, наскільки це гарно.

В ютубі мене здивувало, що, виявляється, у нас багацько цікавого і якісного саме інтелектуального контенту. А ще по блогерам можна прекрасно прослікувати наскільки різна в нас з рососіянцями ментальність та рівень національного розвитку.

Українська озвучка набагато краще за російську. Це факт. Я навіть частіше почала дивитися серіали, хоча все життя вважала, що це геть не моє.

І, буду чесною, ніколи не любила історію. В школі на уроках ми лише писали нудні конспекти, більш нічого. Я вважаю це в першу чергу промахом вчителя. Зараз я розумію, наскільки важливим є цей предмет, цікавлюся нашою історією, дивлюся документальні фільми, історичні канали і мені нестерпно боляче за наш народ. Я шкодую, що не вимагала нормального викладання в школі і ні разу не відкрила підручник хоча б з цікавості.

Коли починаєш спілкуватися українською, звісно спочатку важко. Але з практикою щелепа перелаштовується і говорити російською для тебе стає каторгою. Голос звучить інакше, слова якісь дивні та і як їх перекласти з української тепер?

Мені, можна сказати, пощастило. Сестра відразу підтримала ініціативу з переходом. Перший час ми навіть за кожне москальське слово скидали по гривні на ЗСУ.

Якщо чесно, я була дуже здивована (приємно), коли і хлопець почав відповідати мені українською. Я думаю, він - найперше, що допомогло мені не здатися, не відступити, не закинути цю ідею, адже це людина, з якою я найбільше спілкуюся.

Деякі онлайн знайомі почали теж вести соц. мережі українською, що не може не радувати.

Але, не все так ідеально, як могло би бути.

Мені сумно і боляче, що більша частина мого оточення геть відмовляється увімкнути мозок.

Як можна толерувати ворога, коли твоє місто розбомбили і продовжують рівняти з землею?

Як можна співати російських пісень, коли твій друг загинув, захищаючи нашу країну?

Як можна захоплюватися російськими співаками, коли на твоє подвір’я прилітають частини збитих ракет?

Як можна, будучі українськомовною, все ще переходити на російську за межами дому і в інтернеті?

Як можна робити репости про Бучу та Краматорськ, а після цього підписувати нову фотографію словами любові до руснявого співака?

Як можна вірити в хороших рускіх, коли на наших землях гинуть невинні діти і дорослі, бійці віддають свої життя за збереження наших, орки катують і ґвалтують всіх, незалежно від віку та статі? А на росії тим часом плачуть, що не поїдять мак. На росії бажають нам смерті і моляться путіну. На росії ніхто і не намагається щось змінити.

Колективна відповідальність, чули про таке? Вони всі винні. І, я сподіваюся, всі будуть покарані.

О, але я знаю багато хороших рускіх. Правда всі мертві))

Гаразд, давайте серйозно. За ці 8 років росіяни не раз глузливо називали мене хохлушкою і часто принижували українську мову в розмові зі мною. А після 24 лютого я не отримала від знайомих з росії ні краплі співчуття і хвилювання. Зате отримала «ви самі винні, у рф не було вибору», «ми нічого не можемо зробити», «сподіваюся, в твоє місто полетять ракети», а ще сприйняття мого переходу на українську як образу в свою сторону.

Думаєте, що знаєте хорошого живого руского? Запитайте в нього чий Крим. Хто бомбив Донбас і з чого все починалося 8 років тому? А чому росія вторглася 24-го? Чи є в нас тут нацики? Хто винен у війні? Чи братні ми народи? Як і коли з’явилася Україна, її створив Ленін? І про Азов не забудьте.

А ще спитайте, де він жив всі ці роки і куди платив податки. Русня є русня.

Якби була винна лише влада, нас би не намагалися стерти з лиця Землі впродовж усього періоду нашого сусідства з росією. Так само, як якби мова не була важливою, її б не забороняли 134 рази і не переписували б наші словники, змінюючи правопис на більш подібний до російського.

Ті з-за порєбріка, хто зараз начебто підтримує Україну і мріє переїхати сюди по закінченню війни, просто намагаються уникнути покарання. Просто хочуть бути, так би мовити, на боці переможця. Їм ніколи не зрозуміти ту біль, яку ми відчували впродовж всього нашого існування і зараз знову. Вони не заслуговують поваги, бо вони бляха кацапи і крапка.

І хотілося б також зазначити, що говорити російською – не твій вибір. Це наслідок довготривалої русифікації українців. Тут навіть і розпинатися якось не хочеться. Мені шкода, якщо до когось не доходить.

Я не можу сказати, що мене прямо травмувала ця війна. Вона просто вселила мені в серце ненависть до тих, хто її розпочав. І, якщо чесно, я все частіше думаю про те, що не хочу жити, якщо наші люди не зміняться. Я не витримаю. Мені боляче спілкуватися з моїми, мабуть вже колишніми, зросійщеними друзями і я не можу ходити містом, з кожного кутку якого чутно вороже мовлення. Як би це не звучало, я так не виживу.

В 1991 році ми нарешті здобули свою незалежність, але, на жаль, залишилися залежні від російської мови та культури.

Поки в Україні говорять російською, поки тут лунають російські пісні, поки ми дивимося російські серіали, виходитиме, що все було дарма. Наші люди століттями вмирають за право бути українцями, боряться з російським гнітом, віками страждають від рук росіян, але це відразу чомусь забувається. І ми продовжуємо шукати кумирів на росії. ВИ ТІЛЬКИ ВДУМАЙТЕСЯ. Уявіть собі, щоб за часи другої світової хтось тут слухав німецькі пісні. Господи, якого біса тобі важливіше умовна земфіра, аніж наша перемога?! Повна перемога. Не просто над росією, а і над бісовим рускім міром. Нехай він буде там, де і має бути (взагалі, ніде), але аж ніяк не на території держави, яку увесь час хоче згубити.

І ще раз, ми – сильна нація. Велика країна великих людей. Нам не потрібна «старша сестра», ми єдина дитина в сім’ї. росія нам не брат, не друг, не сват, не зя��ь, росія ворог і завжди була ним. В нас є свої чудові артисти. В нас знімають своє чудове кіно. Рівень та якість зйомки в нас значно вище, ніж на росії. В нас багата країна і гарні міста, які ми обов’язково відбудуємо. В нас є право голосу. Ми вільний народ і в нас є мільйон можливостей. В нас неймовірні сміливі люди, якими захоплюється тепер весь цивілізований світ. І в нас бляха є своя до біса чудова мова, якій кожен з вас повинен дати шанс.

Відкиньте ви цей комплекс меншовартості, припиніть нарешті поглинати ворожу культуру. Якщо не зараз, то коли?

Слава Україні.

31 notes · View notes