-Яка столиця Парижу?

-Івано Франківськ

*Дуже французька музика*

нам задали на українську мову в ЗМІ написати есе. викладачка вимагає креативності. сподіваюся, мені вдалося її проявити... читайте!

Якою буде мова після війни/ Мова післявоєнного часу

Вибачте, в цих рядках не буде оригінальних ідей. Лише мої. Теж оригінальні.

Іноді, ти забуваєшся. Гуляєш вуличками Львова, смієшся на всю, ганяєш птахів, бігаєш під дощем і співаєш пісні до хрипоти голосу. Ти дихаєш на повну і знаєш, що маєш мільйон можливостей прямо зараз. Ти відчуваєш, що твоє життя повністю в твоїх руках, ти керуєш ним, ти його власниця і ти робитимеш те, що вважає за потрібне твоя так звана душа. Ти почуваєшся… щасливою? Ти говориш з друзями на всі можливі теми і навіть жартуєш такі жарти, що темніє в очах, але варто почути лиш одне слово, як всередині все замирає. Час зупиняється. Дихати стає складніше. Травмований мозок генерує нові і нові думки, та кожна з них страшніша за попередню. Сироти біжать тілом. Ти закушуєш нижню губу і дивишся вгору. Десь там, за дахами, деревами, хмарами і космічними просторами мають ховатися зірки. А на тих зірках тисячі душ рідних незнайомців, котрих ти так і не знатимеш через одне болюче слово – війна.

Чи ти все ще певна, що твоє життя – в твоїх руках? Чи ти можеш продовжити сміятися прямо зараз? Ну ж бо, перерви цю незручну тишу. Чи ти все ще почуваєшся щасливою? Скажи мені, ЩО ти відчуваєш? Скажи хоч щось.

Не можеш.

Бо ми маємо мову, розмовляємо нею, але, знаєте, не вміємо говорити.

Хоча ні, не так. Вміємо говорити про погоду, про природу, про хвороби, про любов, про якісь особисті речі, але не про війну. Чому ж? Моя теорія полягає в тому, що ми не можемо звикнути (і не повинні звикати), не можемо усвідомити, не можемо вкласти в голові саму думку, що живемо в часи повної вбиваючої максимально реальної небезпеки. Нас не навчили жити в війні, так само як і не навчили про неї говорити. Власне, претензій тут немає ні до кого, окрім як до тих, завдяки кому ми на власному прикладі вивчили і до болі запам’ятали саме слово «війна». Просто факт є фактом – ми не вміємо говорити. Про війну.

Так от, уявімо, що війна вже закінчилася. Ми її закінчили. І знову це незручне ганебне мовчання, де кожен зиркає одне на одного в пошуках вдалих слів. Плакати, радіти чи насторожено озиратися?

Нам доведеться наново вчитися говорити. І не просто – а й за тих, хто більше не зможе. «Вголос вимовити імена загиблих», каже Жадан. А потім імена тих, хто переграв смерть в битві за Україну, кажу я. А далі – «мені потрібна допомога» - в кабінеті у психолога. Травмована нація, що виборола волю, не може вільно говорити, доки не переможе свої травми.

Якою буде наша мова після війни? Такою ж, якою буде наша нація. Якою буде наша нація після війни? Залежить лише від нас.

Часом, у нас відбирає мову

Від всіх тих жахіть, спогадів, почуттів

Буває досить почути лиш слово

І язик не працює – він геть зомлів

Горло стискається від стриманих сліз

Ти дивишся в небо і проковтуєш слину

Ох вже це слово, немов хитрий лис

Весь час підстерігає і дихає в спину

Іноді важко зібрати до купи думки

Вони всі десь за лінією чи на межі

Або там, де в паніці хапають сумки

Чи там, де визначаються нові рубежі

А сказати хотілося б надто багато

І ми скажемо все, як переможемо зло

Часом, у нас відбирає мову. Але з катом

Ми боротимемося за неї, що б там не було

Про приватність.

Це моя болюча тема, це моя ахілесова п'ята. Мене колись цьому навчили, загострили те, що і так було.

Стосується геть всього: переписок в інтернеті, приватності мого особистого простору, висказувать, інформації, яку я/мені звірили.

Телефон екраном до низу, блокноти всі заховані, закриті особисті дані, розмови про важливе тільки тет а тет.

Треба вміти мовчати - про приватність. Треба цінувати довіру інших людей, яка є в тебе - про приватність.

Стався до інших так як би ти хотів, щоб ставились до тебе. Між змовчати і сказати - змовчи. Фільтруй думки. Дивись, які очі поряд, які вуха слухають. ( стіна тільки грається в стіну ).

Це все випливає тільки з того, що я зараз почула всі секрети своїх сусідів. Від а до я. Чи можу я цим попсувати їм життя? Можу)) я все можу якщо дуже захочу. Чи буде їм неприємно? Буде. Чи думали, вони в цих емоційних поривах нічної відвертості? Не мої проблеми, що не думали.

Чи я буду робити шось з цим? Навряд. І взагалі наскільки я сука, що все це слухала? Не одягла навушники і не витиснула на максимум музику?

Нема чого тріпатись.

В кого всі козирі? В того, хто викладає їх останнім)

ps. :" я нікому не довіряю " оце і була їх розмова)

автор цього чудового зображення - ania eiffel

428 days and counting

і це зовсім не про повномасштабну війну

бо все почалось за 6 днів до неї

я рахував. тому що це насправді важливо

немов щось впало на голову та все навколо перекрутилось. вибило ґрунт з-під моїх ніг. серце ніби стало втричі більшим і у грудях лишилось так мало місця, що перехопило подих і стало важко дихати. здавалось, що зараз виростуть крила і я злечу над тим дахом

до речі, кажучи про війну, взагалі-то це одночасно і смішно, і несподівано, наскільки у порівнянні з книгами та фільмами переживаєш її, під яким кутом на все дивишся, розставляєш пріорітети, пристосовуєшся до нової реальності. про що думаєш, які будуєш плани (ха, в моєму становищі), на що сподіваєшся. так і кортить іноді кричати самому собі “АЛО ТИ ЩО СОВСЄМ, ЩО ТИ СОБІ НАВИГАДУВАВ, ЗОСЕРЕДЬСЯ ТА ЇБАШ”

а зараз буде ще смішніше: справа в тому, що мені здавалось ніби війна мала б все спростити. так, ти в жорстких рамках, але тобі майже нема чого втрачати, ти маєш не тримати в собі почуття, відкриватись, казати що думаєш, бо якщо не скажеш - далі може вже не трапитись нагоди. війна розв’язує тобі руки, постійна загроза змушує ризикувати, ти в падаючому літаку, то що втрачати у порівнянні з мирним життям, якщо через 5 хвилин тебе може не стати?

виявилось, що все трошечки складніше. нерішучість нікуди не поділась, а зізнатись у своїх почуттях страшніше, ніж зголоситись їхати на нуль. авжеж, мова не лише про нерішучість, є й інші вагомі фактори. це насамперед повага до іншої людини, небажання робити її заручником твоїх обмежень, відсутності вільного часу, хоча б якогось вихідного, можливості кудись поїхати разом, щось запланувати бодай на півдоби вперед, та багато чого ще, насправді. власне, уміння ставити себе на місце іншої особи та співчувати їй - одна з тих моїх якостей, які я вважаю правильними, навіть пишаюсь нею. змусити проходити дорогу тобі людину через всі ті речі, пов’язані з війною - егоїстично. я не впевнений де опинюсь завтра, все міняється кожного дня, з шаленою швидкістю. не знаю коли стану вільною людиною, навіть не знаю чи доживу до кінця цього року. та що тут розписувати? мені просто страшно прив’язатись до іншої людини і все це втратити за одну мить, отак стисло і просто. це чесно. і це логічно. моя голова розуміє, що на війні я б мав думати не про те, чого мені зараз хочеться, а про те, чого потребує країна

але чому я маю? як же моє серце? невже ненависть та жага помсти повинні все затьмарити, заповнити собою мої думки; хіба відчуття боргу та обов’язку важливіші за якісь особисті переживання, почуття, власні інтереси? чи маю я моральне право бажати чогось теплого, гарного та приємного в той час, коли мої хлопці на виїзді накладають турнікети на відірвані кінцівки побратимів й працюють з розваленого підвалу та прислухаються, чи близько до них лягають снаряди?

наскільки взагалі доречно втрачати зараз голову, чомусь радіти, закохуватись як бовдур, хотіти бачити симпатичну тобі людину щодня? хіба це так погано та несправедливо по відношенню до всіх навколо? не розумію, не знаю, нормальні ці терзання чи ні. але нічого з собою не можу зробити, здається. та й не хочу. з останніх сил тримаюсь. зар��ди чого приносити себе в жертву темним, деструктивнив відчуттям й думкам, розчинятись у люті, гризти себе щодня? чи не природніше для людини бажати світлого почуття, весь час думати про красиву усмішку неймовірної дівчини, про її зводячий з розуму погляд?

мабуть, немає правильного рішення. сумління або сміливість? холодний розум чи палкі емоції? правильність ціною самопожертви або відчайдушний стрибок заради можливості бути щасливим? давай роби вже щось! ти ж знаєш відповідь. відчуваєш серцем та душею. підсів на неї і вже не зіскочиш. по самі вуха. ніжно. прекрасно. надихаюче. легко. чисто та відверто. так несамовито! аж до мурах)

08.04.2021

Якщо комусь це цікаво, то я ще досі жива)

З останніх новин: у мене з'явилася якась маніакальна залежність від грошей. Ну добре, це легко пояснити тим що моя зарплата починаючи з січня зменшується в геометричній прогресії, і за березень я отримаю приблизно 5700грн. (Ностальгічно всплакнула, бо згадала що на початку цього щоденника нила що мені мало 10000грн в місяць). Хоча якщо чесно то 10тис мені дійсно мало😐 І пофіг що зараз я отримую в 2 рази менше, як то кажуть мріяти не вредно😅 Так що ж так вплинуло на мою зп, запитаєте ви? Ну або не запитаєте, але я всеодно напишу 🤭 По-перше я підозрюю що у людей просто немає зараз стільки коштів щоб купляти нашу продукцію як і раніше. Жорстока але правда. Через це у нас вихідна середа (крім суботи і неділі), і взагалі у решту робочих днів стало менше роботи, відповідно я напрацьовую менше годин. Так із колишніх 200-230 годин в місяць, я зараз в кращому випадку працюю десь 130, а в гіршому 100годин, як у березні. І тут треба було б написати про те що я вже давно мріяла про меншу кількість робочих годин. Це правда. Але я також мріяла щоб платили мені як завжди а не в 2 -3 рази менше 😭😭😭 Ну от далі про гроші. Із їх зменшенням я почала сильніше панікувати і впадати у депресивні стани. Адже розумію що з цих 5000 грн 3000 грн піде на оплату квартири, а жити на 2000 грн це якось печально😔. І якщо чесно я не хочу думати що буде далі. Адже я можливо писала, а можливо ні, що з нас уже 2 місяці знімають 10% премії із 30% які ми отримували типу на благо фірми🙄 Нам це звісно не подобається. Але 6 хлопців почали возмущатися, і на другий день їх шістьох звільнили😐 Просто взяли і звільнили. За те що люди в голос сказали що їм не подобається що з них знімають гроші, і це несправедливо. Якось так. Так от, далі про гроші. Коли я почала розуміти що в мене їх дуже мало, я почала цю думку постійно тримати в голові. І вона мене їсть з середини. Навіть будучи вдома, я сварилася з батьками, тому що казала що хочу поїхати закордон щоб заробляти більше, а тато мені доказував що там прийдеться пахати сильніше. Потім батьки сказали що взагалі не розуміють чого я хочу від життя (вони пропонували переїхати додому, жити з ними, і працювати на якійсь роботі за яку тато з кимось домовиться), і запитали що саме я хочу, типу щоб визначитись куди мені йти. І знаєте що я сказала? Я сказала що єдине що я хочу від життя це мати достатньо грошей😐 Найдивніше що я не знаю скільки для мене достатньо 🤔 Це виглядадо типу так: мої родичі казали що мені треба сидіти на місці бо ж робота яка не яка але є, шукати собі хлопця, виходити заміж, родити дітей, а я у відповідь кричала що нафіга мені все це дайте мені грошей😐

Про грошові конфлікти. Я на роботі працюю з 2 подругами одногрупницями. І от одна з них працює тут на рік довше і вона на сходинку вище від мене. І тепер бадабадум у неї зарплата 24тисячі гривень в місяць. І знаєте що? Я на неї ледве не зірвалася коли я хотіла звільнитися (я типу в її команді під її керівництвом, і я добре виконую свою роботу, знаю нескромно так казати, але навіть я зі своєю заниженою самооцінкою це розумію, і вона розуміє, і наш спільний бос). І я типу кажу що не бачу сенсу тут більше працювати, бо тут для мене немає ніякого кар'єрного росту (ну не звільниться ж вона зі своєї посади, щоб мене туди поставили😅), і ще й зарплата все менша і менша... Так вона почала на мене наїжджати, типу де я знайду кращу роботу; тут мені ніде не будуть платити більше і т.п. і т.д., а в кінці вона сказала що всім зараз важко, і вона теж мало отримує в зв'язку з цією ситуацією і взагалі я зажерлась😐 Прикол в тому що з нас знімають по-різному, і її зарплата незважаючи ні на що менше 22 тисяч гривень не падає (хз що це за політика) в той момент коли моя впала до 5тисяч. А якщо я звільнюся, всю мою роботу прийдеться робити їй. От вона і понижувала мою самооцінку щоб я не звільнялася. Ну скоріше за все тому🤔 Інакше я взагалі не розумію її тиради. Так само вона нещодавно на мене накричала коли я прийшла до нашого начальника і сказала що йду додому, а роботу довиконую на наступний день оскільки він мені дані ще не скинув, а чекати ще пів��одини і сидіти на роботі безкоштовно годину, я не хочу. Так вона підняла такий скандал (бо вона закохана у нашого боса, і завжди стає на його сторону) типу що я обнагліла, робота є робота, і якщо треба то я повинна безкоштовно її робити і траляля. І взагалі вона піде і подивиться по камерах о котрій годині я приходжу на роботу бо типу я стопудово як і вона запізнююсь... Коротше мені було не страшно, бо я завжди на робочому місці за 10хв до початку))) Але таке її відношення мене дуже образило. Я максимально на неї обідилася, через те що вона неодноразово виїжджала за рахунок приниження інших. І це напевно було останньою краплею у нашій дружбі... Тобто не ��ак. Дружити я з нею буду, але ділитися всім як раніше не зможу, бо потім вона знов "випадково" видасть мої секрети всім, або під видом дружніх порад почне знову занижувати мою самооцінку. Мені це все, насправді, остогидло. Мені набридло завжди миритися першою, бути жилеткою. Більше того, якби я перестала бути ініціатором наших зустрічей чи розмов, скоріше за все б, їх би не було. Просто, нарешті, я зрозуміла що спілкування з нею не приносить мені абсолютно ніякого задоволення, а тільки негатив, і я занадто емпат щоб перестати брати цей негатив на себе.

Ну і як би мені не хотілося визнати що я звичайна людина, але так і є. Нещодавно прочитала фразу, що тільки посередні люди зляться на колегу який отримує більше а не на людину яка платить їм зарплату. Ну що ж. Маємо що маємо...

Зараз я ще подумала що цей весь текст, напевно, найбільш компроментуючий і найбільше показує мої негативні сторони.

Отже одним із основних своїх гріхів якого я не можу позбутися - заздрість. Я скільки завгодно можу виправдовувати це своєю низькою самооцінкою (завжди заздрила красивим дівчатам, а тепер виросла і крім красивих заздрю успішним😅), але це ж таке собі виправдання. Я не знаю звідки це береться і як з цим боротися. Так в мене проблеми з самооцінкою (від цього дуже страждає мій настрій), і саме заздрість є силою яка ще більше акцентує увагу на моїх недоліках і чиїхось перевагах. І саме заздрість породжує в мені агресію по відношенню до близьких людей (іноді правда на це впливає ще ПМС😅).

Так от. Я заздрю подрузі тому що у неї більша зарплата. Я заздрю іншій тому що вона не боїться вести себе саме так як хочеться їй, і їй наплювати на те, що про неї думають інші. Я заздрю подрузі яка вийшла заміж і переїхала з чоловіком на пмж в Ірландію. У неї хороший чоловік який повністю забезпечує їх з дитиною. Розумієте? Це все мені болить. Заздрість для мене це біль. Це біль за те що я знаю що достойна кращого, але мою роботу оцінюють дешевше. Це біль за те що я страшенно залежу від думки інших людей, і навіть батькам не завжди можу дати відпір і відстояти свої інтереси. Це найголовніша моя біль, тому що я з дитинства мріяла про власну сім'ю, і багато дітей, а по факту я навіть ні з ким не зустрічалася у свої 25. Це все мені болить. Болить бо я не знаю як це виправити. Це біль коли ти бачиш на вулиці дівчину з довгими гарними ногами, і тонкими щиколотками (мої коротенькі ноги ніколи так не зможуть виглядати, бо в мене інша будова тіла). Це біль за те що я не можу зробити кучу пластичних операцій, і бути гарною, бо в мене на них просто напросто немає грошей. Це біль залишитися назавжди самотньою.

Це все болить. Насправді я намагалася боротися з заздрістю. Але в мене нічого не виходило. Тому я просто живу далі. В основному я почуваю себе більш менш добре, але іноді трапляються ситуації що ножем по серцю проходять, і тоді я знову відчуваю себе нікчемною. Я вже мовчу про ситуації коли я себе ненавиджу за те що опускаюся до заздрості... Це важко, але це в мені.

Ще останнім часом мене страшенно дратує моя сусідка по квартирі🙄 Спочатку я це все списувала на ревність (в неї з'явилися стосунки, і вона часто почала пропадати х дому) відповідно мені бракувало людського спілкування і наших вечірніх посиділок т.д. Але через півтора тижні, я зрозуміла що мені подобається бути самій. Жити у якомусь власному ритмі, і не чекати чергу в туалет😅 Мені сподобався спокій, тиша, відсутність людей... І тепер мене почала напрягати її присутність 😐 І я по суті могла б жити сама, але в мене недостатньо коштів, тому що однокімнатні квартири зараз, якогось біса, значно дорожчі за цю двокімнатну в якій живемо ми зараз. Коротше я матеріально не потягну знімати житло самою. Тому поки так як є.

І взагалі мене останнім часом все задовбало. Абсолютно все. Мені і вдома неспокійно якщо я не сама, а на роботі взагалі хочеться вийти у вікно. Я дожила до того моменту коли мене почав підставляти і критикувати головний інженер 🙄 В нього якісь особисті конфлікти з моїм керівником, тому він тихо псує життя нам. Навіть не хочу рахувати скільки разів за останній час він казав мені що я некомпетентна і принижував. І якщо спочатку я ще намагалася щось йому доказати, то тепер просто киваю погоджуючись. Ну некомпетентна і що. Ну звільніть мене якщо вам не подобається як я працюю. Ну не може звільнити, то хай не звільняє. Мені насрати. Абсолютно. Тому якщо мене сьогодні звільнять - я просто піду, і навіть, не буду сумувати.

Добре що останнім часом я більш тверезо оцінюю свою роботу, тому якоюсь неаргументованою критикою мене зараз трохи важко вибити з рівноваги...

І взагалі я чомусь дуже замучилася нести на собі цей весь негатив. Я хочу просто трохи часу полежати і щоб мене ніхто не зачіпав. Бо я вже перенасичені людьми...

“... я почав виявляти ким і чим я не являюсь: я - це не мій розум... я - це не мої думки... я - це не мої емоції... я не являюсь нічим пізнаваним. Я свідок всіх цмх речей, які приходят і відходять, але які не являються мною. Цей підхід визначає хто ти є, спочатку переживаючи на своєму досвіді, ким ти не є - самостійний шлях. Практична аналогія це зняття шарів цибулі. Коли ми починали цей процес, більшість із нас не розуміли, що залишається, коли з цибулини зняти всі шари - нічого”

“Все - пустота, а форма згущена пустота” (Енштейн). На субатомному рівні немає різниці між стулом, діваном, моєю рукою, моїм волоссям, холодильником і повітрям та пустим простором між всим цим. Якщо ви подивитесь на світ через “субатомну лінзу”, світ на своєму основоположному рівні буде виглядати як частинки, що плавають в пустоті - стан без болю ( або без стану), в якому можуть зявлятись і зникати “мої” особисті проблеми.”

“Сенс пережити “квантову свідомість” - відкрити двері у величезну реальність, що представляє більш широкий контекст, в якому ми можемо вміщати  свій досвід. Замість переживань болі, самотності, розчарування,або віддаленості як абсолютно самостійних станів, можна отримати постійне живуче відчуття великого цілого, того що словами фізика Девіда Бома, “все зєднане зі всім іншим”. Хоча відчуття приєднання до іншого світотворення, приходить і відходить - квантова свідомість не переживається цілу добу - регулярне переживання його зменшує хватку попередніх, обмежених шаблонів мислення і переконяна. Навіть тільки одне переміщення в квантову свідомість може стійко змінити те, як ви відноситесь до ваших хронічних шаблонів поведінки.”

“Навіщо мені переживати на досвіді, що я стілець, диван та інший всесвіт - одне і те ж смае на субатомному рівні? Що це мені дасть коли я вранці випю кави і вийду з дому? Відповідь через особистий досвід. Для мене життя стало більш рівним. Будь яке переживання квантової свідомості, навіть якщо воно не яскраве в свідомості цілу добу, поичнає стирати судження, оцінку, біль розділенності, які зазвичай отруюють нам життя. Замість того, щоб абсолтно вірити в межі і видиме розділення, змагання, біль і конфлікти, з переживанням великого єдинства відкривається ще одне вікно свідомості.

С. Волинський “ Квантова свідомість”; 1997р.

{#ТрендиСучасноїКухні 2020} ч.1 #теоріяГастроОргазму Думаю варто сказати, що ці тренди, це є мої особисті спостереження та думки, з якими ви можете не погоджуватись або можете додати щось своє. {Foodtech} - доставка готових страв або кремих продуктів для приготування страв. Вважаю цей тренд саме зараз на піку слави. А ще вважаю що мариновані продукти, такі як м’ясо та риба краще замовляти в ресторані, ніж купувати в супермаркеті. Чому? Бо в ресторані такі продукти максимально свіжі, а в супермаркетах переважно маринадами приховують вже напів зіпсутий продукт. З ресторану це звісно буде дорожче, але ж здоров’я важливіше ) Ще я помітила, що популярними стають {#моноформати}, тобто ресторани та кафе однієї страви. Тобто, піцерія, бургерна, чебуречна, анчоусна, реберня. В такому випадку ця страва має бути ідеальною і з секретом, щоб більше нігде її не могли так добре приготувати. Ще один #тренд - формат {Fast-casual} це поєднання фаст-фуду і дорогого ресторану. Від фаст-фуду цей формат взяв швидкість в приготуванні, а від дорогого ресторану взято користь і хороше обслуговування. Дуже багато трендів змінюється у вегетаріанській кухні. Оскільки я не вегетаріанка, то така їжа для мене це темний ліс. #Сейтан вже не в тренді, так само як і #тофу. В моду входить темпе-ферментований продукт з соєвих бобів. Повертається популярність до суперфуду - джекфруту (індійське хлібне дерево) Стала модною корисна їжа з додаванням насіння льону та конопляної олії. На піку моди безлактозні, безглютенові, вегетаріанські страви. #Овочі у кожній страві. Акцент на овочах майже у всьому. Також овочі як основа соусу. Далі буде .... https://www.instagram.com/p/B-ciOs0Am0g/?igshid=1emdtnlkjti57

Декрет ... Відверто ... Ставим ❤️ і читаємо далі . ⠀ І знову мушу написати , що це особисто мої думки , ви можете виразити свої у коментарях :) Дуже хочу почути і вагі думки . ⠀ Так от . Багато можна сказати дійсного Хорошо про цей період !!! І це правда !!! Та за цією супер Няшною романтикою криється справжня ж.... 🤣🤣🤣 ⠀ Рано чи пізно вас наздожене втома від недосипу, і просто дике бажання побути сам на сам хоч хвилин 5. 🤦‍♀️🤦‍♀️🤷‍♀️ Ну бо це так кайфово . ⠀ Особисто я звикла бути у русі , без цього я не жива ... Я звикла щось вивчати кудись бігти і щось робити. Постійно бути у компанії успішних людей і спілкуватись з такими. З людьми які можуть все . Це я про колектив і про своїх коханих клієнтів . 😍😍 ⠀ Зараз теж є інстаграм і вроді спілкування . Та його катастрофічно мало. Саме не про пиленки і все таке , а про подорожі , досягнення у бізнесі чи особисті. Про круті навчальні семінари чи концерти, театри...😖😖😖 Цього мені не вистачає більш всього . ⠀ Так ми з Настунею подорожуємо , кудись їздимо і все таке. Та це дуже мала кількість того чого потребує моя душа. ⠀ Я щиро і відверто себе ступорю, щоб насолодитись саме цими хвилинами життя. Щоб затамували подих на її маленьких-великих досягненнях . Та буває всяке і декрет дуже для мене цікава та й важка річ. ⠀ Може хтось і мріє про цей період як про щось романтичне і круте . :) Я знала приблизно що мене чекає . І зараз хочу усе по складати у себе в голові :) Зробити правильні кроки і прийняти правильні рішення😍😇 ⠀ Я навіть почала займатись йогою що ранку.😉 ⠀ Знаєте що ще більш за все турбує ... що ти практично в чотирьох стінах в обстановці ідентичній що й учора ... міняються лише певні складові . І хай мені грець .. та для мене це не виносила мука 😂😂😂🤦‍♀️ ⠀ Для мене любий рух це життя!!! #анастасія_3152_52см #аленка_евгеньева #українка #мамаблог#декрет#щоденникдекрету (Ukraine) https://www.instagram.com/p/Bn-6F1_lgBN/?utm_source=ig_tumblr_share&igshid=16n2m2fs2d5hw