Ви вірите в переродження душі?

Чому я відчуваю себе зараз такою приниженою?

Навіть не знаю. Можливо тому, що я ніколи нічого старалася не просити, приймала все за потрібне, розуміла, що моя допомога потрібна і в важку для мене хвилину мені теж допоможуть. Але зараз мене зруйнували. Розбили з середини все те, що я підтримувала з такою силою і самовіддачею. Все що підтримувала надією і силою волі майже 19 років. Зараз залишилася лише велика чорна дірка, яка поїдає всі світлі емоції і протягом неділі не дає волю нічому, окрім сліз.

З 7 років я змушена була допомагати доглядати за сестрою. Навіть не змушена, ні. Просто хотіла, розуміла, знала (!) , що повинна це робити. І того що я мала? Весь час в дитячий какашках, памперсах і прогулянках на свіжому повітрі з вічно невгамовним малюком. Допоки вона не виросла і не з’явився ще обов’язок забирати її з дитячого садку. Отже, що? Ввечері часу на себе знову не було.

В 12 чи 13 років років батьки зрозуміли, що можна ще й навчити її сидіти на роботі. Все одно друзів не було, дитина, напевно, на їхню думку страждала від сильно багато вільного часу і не знала чим себе займати. Так і з’явився ще один обов’язок – робота. І цей обов’язок тягнувся до самого кінця школи і від’їзду до університету. Чим не класно дармова рабсила, котра не сміє нічого заперечити, тому що батькам потрібно допомагати.

Нехай не сидить з вільними руками. А друзів тим часом все не прибавлялося. Єдиний раз коли, пам’ятаю, мене компанія з «чурбановки» запросила на пікнік, папа подзвонив і сказав, щоб я терміново гналася на велосипеді до нього, бо він має щось зробити, а я все одно без діла. Тому і відвезу це додому.  Коли ж було доручення виконано,  трубку ніхто з персонажів-товаришів не брав і я знову розпрощалася з шансом з кимось подружитися і провести весело час. Я навіть пам’ятаю, як виділила в казну 10 гривень на закупки, а щоб ви розуміли, для мене, котрій гроші давали лише в школу і лише виключно на обід, то було багато. Зайвими ресурсами ніколи не розпоряджалась. Було в той день обідно і противно. Якщо ще не помиляюся, то був вівторок. З того часу жахливо ненавиджу вівторки.

Потім почалися клуби, друзі-хлопці і просто посиденьки дівчат в їх компанії. Я тримала в стороні. Ніколи не просилася до клубу, ніколи не ходила на вечори (найзвичайніші при вчителях вечори), ніколи не пила алкоголю і не прогулювала уроків. Чому? Бо в мою голову міцно, зі звуком вдяряючого ремня по відкритій частині тіла, відклалося – тобі того всього не треба, не дивися на інших, ти житимеш так як ми побажаємо, в тебе немає ані власної думки, ані фантазії. Ти – робот і слухатимешся лише батьків, бо батьки тобі поганого не побажають.  

Я рахувала гроші, відкладала кожну копійку, вчила весь шкільний матеріал і сталася не думати яке моє життя гамняне. Да, в мене були свої зриви, але розказувати про них сенсу немає. Це знає лише частина людей, котра не могла мене контролювати і котрій я ніколи би цього не дозволила. Так і слухати про це неможливо.

А-а-а. Забула про ще одне. Одяг. Одяг – одне з того, як тебе сприймають люди і як ти запам’ятовуєшся їм. Як думаєте, що зараз буде? Точно. Одягу мені ніколи не купували, я носила секон хенд і мала радіти з того, що він був хоча б попраний і не в плямах. Несмак, просто все що можу сказати. Надзвичайно його соромилася. Просити щось як у всіх красиве не могла і не вийшло би. Папа рахував кожну копійчину, грошей на таку справу як одяг для дитини-дівчини не виділялося. Та і для чого, коли є секонд хенд, і можна підібрати щось, щоб і не жалко було, бо якщо щось варте, то його хтось купить. Таке міряти мені, пам’ятаю, навіть старалися не давати певний час, бо продамо. Продамо.

Пам’ятаю, як колись дитиною (мала ще була, сестри тоді не було навіть ще) попросила літом купити мені сарафан. Так мені його не купили. В них в магазин був один (я вже тоді була трохи повненькою) і дали мені його. Він був короткий, тиснув мене кругом і коли я ходила, то в мене було білизну видно. Через це сільські діти з мене сміялися. Но мені було все одно. У мене був сарафан. Да, малий. Да, незручний. Але у всіх дівчаток був і я теж хотіла.   Напевно то був єдиний раз, коли я попросила щось окрім штанів. Відтоді, одягнути на мене в жіночому стилі неможливо.

В середній школі мені подобався один хлопчик. Ніхто не розумів як це мене ранить. Ні красивого одягу, ні доглянутої зовнішності, ні хороших батьків. Я вмирала в своїй симпатії 6, а може і 7 років. Мені було настільки погано, що я просто захлиналася своїм болотом. Від середньої школи пройшло багато скажете ви часу, а я просто свято впевнена в тому, що я не сподобаюся ніколи нікому. Та і мені більше ніхто не подобався. То, напевно, був один і останній раз в моєму житті, коли я вірила в кохання, світлі почуття і амурів, які всіх навкруги єднають.

Після цього всього 11 клас мав закінчитися випуском старшокласників. Кого не було? Мене. Чого мене не було? Бо то було дорого для батьків, а мене зі страшили не можна було би зробити принцесою. Всім говорила, що випуску не хочу, а зараз по вечорах дивлячись на фотографії однокласників немає-немає і покотиться сльоза обіди і несправедливості цього світу. Бо комусь пощастило в сімейних вузах, а хтось має бути задоволений тим, що має. Хотілося також бути красивою і танцювати з усіма, хотілося також отримати на сцені квіти і почути добрі слова про себе.  Завжди коли хочеш одне - в результаті отримуєш зовсім інше. Такий є устрій світу.

А найстрашніше за все моє життя там було лише одне – вічні бійки і скандали. Звинувачення і безсонні ночі. Горе сліз та небажання жити і чогось прагнути. На цю тему можна взагалі найбільше написати, але вона настільки болюча, що хотілося обійти її стороною і забути як страшний сон у сні.

Після цього всього мене просто викинули в Польщу. Почали влаштовувати своє життя і в період, коли я потребую допомоги, просто ігнорують прямі сигнали біди з моєї сторони. А я далі захлинаюся в річках сліз і мене все більше затягує в дірку з якої я не хочу вилазити. Єдине бажання покінчити з собою і дати нарешті заспокоїтися серцю і розуму.