mariisvyrydenko - Tumblr blog

mariisvyrydenko · 2 years

Text

Програма факультету систем і засобів масової комунікації Дніпропетровскього національного університету ім.Олеся Гончарпа включає в собі можливість навчатися різним видам засобів масової інформації.

Програма являє собою інтенсивне поєднання академічного навчання та практичної практики, розробленої для розвитку високорівневих навичок майбутніх журналістів.

Студенти проходять спільну базу курсів, що допомогають закласти основу для всіх аспектів сучасної журналістики. Крім того, студенти мають можливість зосередити свою роботу на певній галузі навчання, включаючи телевізійну журналістику, написання новин і статей, а також різні аспекти мультимедійної журналістики.

Завдяки комбінації обов’язкових предметів та курсів на вибір, студенти також можуть зосередити частину своєї роботи в окремих сферах інтересів (наприклад, спортивні репортажі, журналістика для соціальних змін або міжнародна журналістика). Програма з отримання бакалаврату за професією журналістика триває 4 роки.

Є можливість отримати освіту за 3 формами: очною, заочною та дистанційною.

0 notes

mariisvyrydenko · 2 years

Text

Дніпропетровщина відома на весь світ не тільки як регіон, у якому народилося багато політиків, акторів, музикантів та науковців, а також як столиця футбольного життя.

Одним з відомих футболістів є володар Кубку СРСР Петро Буц, який народився у 1966 році у місті Кривий Ріг. Грав як захисник, є майстром спорту СРСР та Чемпіоном Радянського Союзу в складі ФК «Дніпро».

– Професію обирав не я, вона сама мене обрала, — пояснює Петро Миколайович. – Мені було 16 років, я навчався в 10 класі. Для батьків спочатку це було шоком, тому що футбол для них був не професією, а улюбленим заняттям, всього лише хобі. З часом, коли я почав набиратися досвіду і їздити по країнах як професіональний спортсмен, їм довелося прийняти це моє рішення. Особисто я ні про що не жалкую (сміється).

– Яку роль футбол відіграє у вашому житті зараз, після завершення кар’єри?

– Свій досвід я передаю вихованцям, вкладаю в це душу та час. Все, чому я навчився за час кар’єри, а вона була не дуже маленькою - 20 років займався професійним футболом – навчаю молоде покоління.

– Анатолій Тарасов, відомий хокейний тренер, вимагав від своїх спортсменів усього неможливого. Чи були у вашого тренера якісь настанови, які допомогли вам у якомусь нелегкому етапі вашого життя?

– На щастя, таких етапів було небагато, але вони були. Коли були дуже-дуже важливі ігри, він завжди казав: «Перемога будь-якою ціною». Тоді, за декілька днів до початку гри, вся команда була у такому стані, що ми готові були хоч серед ночі вийти та «розирвати» противника. Але, треба зауважити, що після важливих ігор був дуже сильний упадок сил, тому що ви перебуваєте у постійній емоційній напрузі. На повну реабілітацію уходіло до 2-3 днів, щоби відновити свої емоційно-психологічні можливості. Вважаю, що саме так і перевіряється команда.

Команда Петра Буца разом з українською делегацією узимку 1986 року відвідали Ватикан, де була особиста зустріч із Папою Римським.

– Я дуже добре пам’ятаю цю зустріч. Це були зимові спортивні збори, і, як нам потім вже сказали, ми були першою спортивною командою, до якою особисто звернувся Папа Римський. Він побажав нам усього найкращого, здоров’я та успіхів у спорті. Його промова була досить коротенькою, але у залі стояла така тиша… Усі дивилися на нас - чесно кажучи, ми самі не очікували. Після завершення церемонії, він підійшов до кожного і пожав руку. Неймовірні емоції, таке буває тільки раз у житті.

– На бульварі Кучеревського у місті Дніпро є монумент «Дніпро - чемпіон», серед прізвищ багатьох гравців також є і ваше ім’я, тож ви вписані в історію міста.

– Дуже приємно відчувати свою причетність до цього, приємно, що я вніс свою лепту до спортивної мсторії нашого міста.

– Яким Ви запам’ятали вашого тренера - Євгенія Кучеревського?

– Це найлюдяніший тренер, з яким мене звела доля. Людина, яка могла і відповісти по-людськи, і підтримати, але міг і «завести», особливо перед важливими іграми. Так провести с кожним окремо розмову, наставити, що потім виходиш на поле і розумієш, що за перемогу готовий віддати все, що завгодно. «Твоє діло - грати. Все, що за полем - на мені, не переживай». За це його люблять і сьогодні, проводять матчі на його честь, мене також запрошують. Тренер з великої літери, я щасливий, що був його вихованцем.

– Що ви можете побажати молодому поколінню?

– По-перше, аби у кожного була мета. Не робити «як вийде», а щоб була мета, до якої треба прагнути. Найголовніше - здоров’я, а якщо воно є, все інше буде обов’язково.

0 notes

mariisvyrydenko · 2 years

Text

Культурний постколоніалізм

У сучасному суспільстві часто постає питання місця постколоніалізму у повсякденному житті та впливу у минулому метрополії на сьогоднішній культурний розвиток країни.

У день проголошення Незалежності України 1991 року колонізація країни закінчилася де-юре. Але чи закінчилася вона де-факто?

Непоганою книгою для занурення у тему українсько-російських відносин є твір Віри Агеєвої «За лаштунками імперії».

Починається вона з опису та характерних рис колоніалізму – політики однієї держави, спрямованої на підкорення інших держав. Говорячи про сучасну Україну, ми повинні розуміти, що ще 100 років тому Російська імперія мала при собі колонії, до яких, зокрема, належала й Україна.

Постколоніалізм — це спроба не заперечувати все те колоніальне, що було в українській культурі, мистецтві та літературі, а побачити сутність, зрозуміти, проаналізувати, переоцінити та зробити певні висновки, які надалі остаточно розірвуть зв’язок із метрополією. Тобто цей період дає нам змогу обернутися назад і дослідити складність колоніального існування.

Я народилася і росла за часів незалежної України, закінчила школу, вступила до двох університетів і більшу частину свідомого життя проводжу в прогресивному українському оточенні. Але згадуючи дитинство, розумієш, що зв’язок «метрополія-колонія» дуже міцні, а розірвати їх не так просто.

Вже на початку 00-хх м культурна та медійна складові росії та України сильно відрізнялися. На 10 російських зірок ти міг пригадати лише 1-2 українські. Перед святкуванням Нового року (який, до речі, ми почали святкувати саме у складі СРСР) ми всі дружно дивилися українсько-російські мюзикли, де брали участь російські співаки, актори та продюсери. Чому там була приствка «українсько-»? Тому що знімалися вони переважно в Україні. Але не через сильні діджитал-технології або відомих сценаристів, а тому, що робити це було дешевше саме у нас. І нічого ганебного ми для себе в цьому не бачили. Звісно, ми ж «братські народи», у нас єдина культура, до того ж, мова схожа. Та сутність цієї дружби була зав’язана на пропаганді, яка стерла з пам’яті заборони українських шкіл, цькування української мови, привласнення собі наших митців.

Словом кажучи, про мову. У школах, граючи у КВН, старші класи цілеспрямовано жартували російською мовою, бо, як аргументували наші викладачі: «Ми намагаємося увійти у головну лігу, прагнемо до Москви, де розуміти будуть лише гумор, написаний російською мовою».

Наразі після початку активної фази бойових дій, здається, що думка більшості українців щодо власного місця у цьому світі змінилися. Помічаю, що частина людей, які раніше займала аполітичну позицію, або наіть не дуже добре розумілася в політиці, усвідомлює важливість власного голосу та політичної позиції, яка врешті-решт впливає на культурний розвиток.

Використовуючи українську мову повсякденному житті, вивчаючи реальну, а не спотворену історію України, читаючи українську літературу, захоплюючись українським мистецтвом, ми повертаємо собі колись вкрадену у нас культурну ідентичність. Навіть якщо здається, що існування метрополії багато десятків років тому, не наклало жодних відбитків на сучасне життя українця, ми маємо збагнути, що усвідомлення наявності наслідків – це і є початок відбудови етнічної свідомості.

1 note · View note