Та не кохається воно, блян.

Я дуже хочу. Та не можу. І це переростає в якийсь хронічний біль, від якого з роками втомлюються. Іноді мені аж важко дихати.

Люди постійно говорять про зради, гостинг та насилля у стосунках набагато більше ніж про щось приємне (чисто мої спостереження). Мене кумарять ці відоси про те як закоханість - це тепер суцільна співзалежність. Це тепер щось дуже небезпечне та безвідповідальне. Чого це просто не може зараз бути чимось чудовим і світлим, особливо у війну, коли це може стати дійсно виходом...

Бісить реклама дуже поганих хлопців, що постійно мучать своїх хороших дівчат. Та реклама токсичних дівчат, які готові нехтувати хорошим хлопцем.

Чортяки і рокові женщіни завжди в тренді...а що робить таким оце чуйним, розумним, які шукають того тепла...чесності, чогось затишного.

Залишається лиш печаль, що живе накипом у моєму серці. Можливо, щось зміниться, а можливо...я навчуся бути дійсно сильною.

Зараз сиджу оце і думаю, що...люблю вас, люди, які тут щось лайкають, коменти залишають. Серйозно, це так чудово і прикольно, що хтось небайдужий і добрий дивиться на мій світ, який є тут, у цьому маленькому колі тихих та особливих перехожих.

Хоч моя реальність тут не найприємніша, але мені хочеться бути дуже чесною. Це місце саме для глибоких потаємних бесід з собою, коли ніхто нічого не знає, окрім цих слів. Іноді цього досить, щоб вижити в якусь хвилину.

Мені так набридли ці сльози, шмарклі, депресняк і спермадемони, що ховаються по кущах та в мене в діректі. Світ обуглився та став ще більш грубим, черствим, знедоленим. Щоранку я прокидаюсь та шукаю новий сенс жити. Щодня кава для мене як спасіння і воскресіння. Щодня долаю в собі бажання напитися (але не сьогодні). Щодня самота добиває мене мною ж, варить з мене соки та душить думками, що ніколи не виберусь. Весна чи зима, тепло чи холодно, душа вже не сприймає...душа хвора і втомлена, душа ніби покинула моє худе, незручне для неї тіло. Всі люди в місті стали для мене чужі...в них однаковий одяг, однакові очі та їх голос злився у невідомий звук. Що ж я шукаю? Все своє життя...у постійній незбагненно довгій дорозі, постійній юрбі з немоїх людей та моїх спогадів про них. Що саме врятує мене? Де є теє місце чи людина...чи то все вже є в мені? Стільки питань та вагань, стільки часу змарновано...у пошуках власного сенсу в цьому великому апокаліпсисі, де я все спішу комусь принести обійми та шоколад.

Мій світ потонув у цвіті весни, але любові немає. Я її ніде не відчуваю. Від цього не йдуть слова і все до дупи. Але на вулиці дуже гарно, серце мріє та мліє.

Радію за тих, хто може ще щось відчути. Бережіть завжди тих, хто поруч. Це зараз і завжди має велике значення. Відкинути страх і боротися за краще життя, за усмішку найрідніших, за теплий погляд і за кожну приємну деталь.

Коли нашу область стали дуже ретельно обстрілювати, зникає грань між теперішнім та майбутнім. Ти зовсім не думаєш про завтра...ти - це тільки зараз. Стаєш якимось суцільним нервом, натягнутою струною крізь покоління, сягнувши кудись у невідоме, ховаючись у молитвах та надіях.

У такі моменти так хочеться отримати повідомлення "як ти? Я сподіваюся, що ти в безпеці" або ж "сонце, все буде добре" або ж "не хвилюйся, маленька, я поруч". Таке взаємна і тепла турбота, знаєте. Немає цих повідомлень. І від цього насправді сумно і не бачиться майбутнє. Від цієї нелюбові гине насправді людина. Іноді це важливо бути не тільки собі опорою. Мені це важливо саме зараз...але якщо я все ж подолаю цю потребу, потім мене не буде так легко зламати. Я полюблю цю самотність, прийму все як є. Нехай мій біль стане силою та мудрістю.

Завжди наче бул�� про що писати...знаходилися слова навіть щоб описати порожнечу, але не зараз. Зараз все стало не те що сіре, а просто втратило будь який колір, смак і мелодію.

Сталося так, бо я припинила пошуки любові та добра, поринувши у власний спокій самотніх та несуттєвих вечорів. Мені важко було робити висновки і приймати реальність. Важко було осягнути безпорадність перед буденною абсолютною невизначеністю. Важко було знати те, що людина померла для мене, залишаючись живою у цьому світі. Мені прийшлося втопити власні почуття у багнюці виправдання зрад та байдужості.

Не дивлячись на все, треба продовжувати жити. Можливо Всесвіт змилується над моєю сплячою полумертврю душею і я продовжу пошуки.

Вже не вмію писати...вже навіть тут цураюсь своїх почуттів, а точніше їх відсутності...

Зима затягнула мене у свій барліг та приспала мене своєю колисковою, засипала снігами вхід та вихід, зробила мене своєю маленькою лялечкою...з якої навесні повинен бути гарний метелик та чи судилося?

Щось всередині мене підказує, що ні. Світле очікування закінчилося минулого року...коли виглядала свого нареченого. Перед нашою першою зустріччю (про яку ще не відала) купила дуже гарну білу сукню, уявивши себе чудовою судженою поряд з ним...тим ще розбишакою, що вривався ураганом в моє спокійне життя...

Красувалася перед дзеркалом у магазині, а в голові тільки й грали мелодії юності, нескореності війні та смерті, бо живе любов. Дихає в кожнім моїм русі, проймає тіло та зігріває з середини невидимим божим сяйвом, що так тягнулося до нього...як можна було до мене не прийти? Як можна було тоді в мене не закохатися? Я не дала йому іншого вибору.

Світле очікування було подібне тій сукні, яка й досі чекає його, але він вже не прийде. Досі чекає ще той незварений борщ, шашлики на дачі, тепла спальня в старій трьох кімнатній. Та він мене не дочекався. Не схотів. Не здолав бажання випити і викурити шмаль, не здолав бажання піти у свої кошачі гульки...просто не.

Мене не мучають питання, не чекаю відповідей, не тішуся пустими надіями...хоча, можливо, то був єдиний вихід з цієї стіни, що тримає мене наче мумію, закутану для кращих часів.

Живи, сонце моє...і тільки моє. Твоє внутрішнє гаряче сонце, яке ти мені колись подарував. Я дістаю його з самого серця та цілую його, коли мені геть кепсько. Від моїх губ воно стає дедалі холоднішим та відчуженим...та врешт стане місяцем, що покаже тобі дорогу додому.

Дивно говорити те, що я вчитель...хоч мені і подобається спілкуватися з дітьми, але дуже не люблю вже цю науку. Крім цього, художниця в мені ще жевріє...абстрактне мислення, постійна прокрастинація, пошук сенсу та страждань опісля, що так і нема його. Останній раз було натхнення ще влітку...поки ще серце залишалось більш менш цілим, а потім ніби кома...а зараз навіть страшно уявити, який портрет має моя душа.

Останні мої малюнки зосереджені більше на сильному зв'язку між людьми, який не можна просто так подолати (але виявилося, що можна). Не можна розірвати відстанню, сварками, чиїмись докорами чи наклепами. Любов, яку я ще не знаю. Мені дали спробувати лиш крихту, після якої світ перевернувся і неможливо не прагнути ще...

Ось ці двійко дітей...вони з Нарнії. Так я уявляю своїх дітей колись...можливо. Дуже не точно)

Коли бачиш свою любов з іншою дівчиною...не найкращі враження. Починаєш уявляти як він її торкається, цілує її губи, шию, повільно спускаючись нижче, смакуючи кожний сантиметр її тіла. Як він обіймає її уві сні, а потім притискає дужче до себе, проникаючи в неї на рівні галактики. Потім вони прокидаються разом і він шепоче їй якісь ніжні слова, як і мені колись...як і мені... дивиться в її очі та каже, що завжди тільки і шукав таких глибоких та виразних очей, чекав і молився, щоб саме в них виявився його порятунок...або що. Подарує їй тепло своїх рук, зігріє пристрастю справжнього українського парубка, що закоханий у свою Оксану...як був закоханий у весь дивний та хоробрий світ. Але не в мене. Приплентається п'яний до її будинку і буде просити її руки, тисячу разів промовляючи, що любить...любить так сильно і болісно, що небу жарко, обпікаючи її долоні рясними поцілунками. Сніг перетвориться в дощ, вигляне сонце та загомонить веселка над їх головами...

Такеє життя. Нехай щастить.

Потроху втрачаю друзів. Хтось забився у себе в квартирі чи на роботі. Хтось просто задовбався та не виходить на зв'язок. Комусь просто відверто накакати на спілкування, хоча ще нещодавно було норм. Найстрашніше...це впізнавати друзів у стрічці фейсбуку, які є безвісти пропалі або в полоні. Когось немає в живих... немає. Це те, що обурює до самих глибин душі, вириває тебе з коренем від усвідомлення, що цей пі*дєц постійно продовжується, і щоб хто не робив - постійно недостатньо.

Всі шукають якесь втішення. Деякі знайшли Бога, деякі ще танцюють з чортами і їм взагалі все це до сраки, деякі просто загралися у "все добре і гарно". Телемарафон мракобісить брехнею і тисячі ще якихось речей, що виносять не тільки мозок, але й останню енергію.

Я також відчуваю себе із серії "все буде гаразд", якщо поширю збір, скину на банку, напишу другові, десь надибаю цьому ж другу хорошу фліску...але насправді потрібно бути парамедиком і рятувати життя. Хоч в глибині душі абсолютно знаю, що не витримаю.

І це коло поки що розірвати неможливо.

Бути тендітною дівчинкою просто зараз ніяк не можна. Треба знайти сили зсередини робити те, що можеш. Навіть якщо це зовсім небагато...проте хоч на якийсь процент ти допоміг комусь.

Не віриться, що скоро знову Новий рік, свята, гупанці, смачні столи і по ту сторону вбивства, смерть та непролазна депресія.

Контрасти дуже б'ють по очах та серцю. Контрнаступи великих хвиль тривоги. Нереалізовані мрії...та розстріляні ілюзії.

Пишеться все одно сумно, бо таке повітря - отруйно-морозне, таке ось життя. Я вчуся жити в ньому, робити свою справу і бути хорошою людиною. Все ж таки...я ще жива та вільна завдяки тим, хто зараз відморожує кінцівки в окопах та спить як небудь в обнімку зі зграями мишей. Кожному з них вдячна...кожного з них так хочеться огортати крилами і обіймати в гарячих сльозах.

А ще і досі хочеться любити...і саме того, з ким доля розвела та вирізала з мого життя цілий шмат. Чого ось просто не можна бути поряд...чого сказати не можна, що так хочеться доторкнутися до м'якого темного волосся і цілувати п'янкі губи та щоки, які рясно посипані ластовинням...чого просто не можна виразити почуття і кружляти в цьому пристрасному танці, мов тільки для цього ми були і створені.

Деякі моменти реальності доводять до зневіри. Спочатку було дійсно боляче, але потім стало зрозуміло, що це свого роду свобода. Свобода від марних сподівань та рожевих окулярів.

Немає єдинорогів і добрих фавнів тут. Я перевіряла.

Дихається якось вільно...так дивно. М'які промені вогняної зірки цілують мої щоки...вітер куйовде волосся, птахи зграями розсікають небесну блакить, декілька метеликів ще ховаються від неминучості...

Спогади та сьогодні змішалися в моїй голові, серце напрочуд спокійне, сигарет все менше та більше роботи. Спокій вже під шкірою...охолоджує мій розум, сповільнює дихання, фокусує мене на тому, що є дійсно важливим.

За моє важливе хтось віддає життя...за мою каву, за сон, за фільм ввечері. За ці безглузді тексти, за спокій ночей та теплоту розмов з друзями, за обійми найдорожчих.

Я є. Така як є. І мені подобається це сонце золоте, і осінь ця така щемливо тиха.

Може я богиня під'їздів та дешевої романтики, а також бюджетної драми, та мені це личить. Краса є в усьому, де відчуваєш себе собою. Краса рятує душу, бо вона є радістю від натхнення. Ніхто не зможе відібрати у когось здатність бачити красу, думати про неї і дихати нею. Оскар Уальд захоплювався просто людиною, яка курить цигарку, але ж як спокусливо це виглядає. Цей вираз обличчя, задумливий погляд, темні кольори одягу, клуби диму повільно дурманять повітря і розум спостерігача. Дрібниці! З яких складається це життя...

Троянди, дощ, моя тінь, зап'ястя рук, хвилясте пасмо, що спадає на чоло...чиїсь плечі, ключиці, шия, ніжки в чорних капронках чи легка небритість чоловіка, який залишив за собою шлейф від парфумів та кинув зухвалий погляд. Для того, щоб отримати задоволення, варто просто розплющити очі. Іноді все ж варто відкрити серце...і сказати, що цей світ вартий любові. Щирої та прекрасної.

Як і ти. Як і я. Як ми всі.

Крізь любов красу можна відчувати, можна проникнути в неї, п'яніти від вражень, плакати і мліти. Воскресати від усвідомлення того, що це все є всередині нас. Головне користуватися цим ресурсом, бо він безкоштовний, безцінний, чудовий. Для нас, для дурних і похмурих людей.

Реальність...

Може не дуже пощастило мені бути коханою самою собою та іншими. Це огидне відчуття того, що людські відносини все більше знецінюються. Особливо страшно і нестерпно боляче, коли тебе залишають люди, в чиїх очах виднілися сенс буття, мотивація рухатися далі й вище, світла надія та безкінечне бажання творити добро заради них...

Ніби хтось спеціально вистежує ці моменти щастя зі словами: "їм вже досить, ліміт вичерпано" та й прокидаєшся одним дощовим ранком і становишся їм назавжди, залишаєшся свинцевою хмарою, несучи сльози та сироти по всьому тілу. Ті, що покидають нас, ніколи вже не дізнаються гіркоту цих сліз, глибину болю зрадженої любові та пустоту від розпачу...не почують виття в темноті самотнього ліжка, не відчують тремтіння тіла у холодний зимовий вечір...не зігріють долоні, вже не обнімуть... тільки у щасливих та оманливих сновиганнях. Вони залишають лиш деякі речі та пригноблене серце, яке якимось чином все продовжує їх любити... такий дурний та наївний орган.

Та хоч кричи, не кричи. Дихає лиш війна...а любов залишили помирати десь попід тином старої хати. Вона нервово смалить останню пачку сигарет, можливо хтось подасть їй келих вина, але в найкращому випадку просто подасть руку. Іноді досить якихось простих слів від самої глибини щирої душі, щоб врятувати Любов. Чи це не найголовніше?

Демони війни святкують наше горе, сподіваючись впіймати якомога більше колись чудових та ніжних душ. І буду блукати як Мойсей по цій безмежній пустелі, буду Орфеєм у царстві померлих...шукати своє, крізь страх та біль, вогонь страстей та гніву на весь світ, крізь саму себе...

Та ця душа і так живе в мені, у моїй пам'яті назавжди.

Почуття?

Я знову програла чергову гру у неіснуючі почуття. Програла себе наче в казино чи карти. Мені тер нічого втрачати. Моя терпимість та віра у привидів зробили мене ось такою "красунею" якоїсь дешевої мелодрами.

Але ж я повинна усміхатися. Повинна грати роль успішної дівчини. Повинна високо тримати підборіддя, мати блиск в очах...коли душа вже переповнена болем, а серденько все тремтить і б'ється, як птах у клітці. Ось знову купувати новий замок, щоб хижі звірі не добралися та не роздерли все в кінець. Ось знову збирати себе по цеглинах, будувати мури та стіни, шліфувати шпилі та муштрувати демонів на стражу моєї ніжності. Любити знову самотність, купувати тістечка, гуляти парком і сором'язливо курити тонкі цигарки. Черпати сили у красі, кохати якихось незнайомців, фантазувати вночі і читати розумні книжки. Дослухатися до себе та просто зупинитися. Не бігати і не шукати, не гніватися і не жалітися.

Так легко про це написати...але дуже важко підняти себе з розбитих колін, обтрусити землю із сукні, зашити покусані лікті та просто йти далі, роблячи вигляд, що все чудово. Це, мабуть, і є все наше жіноче життя - не дивлячись ні на що, залишатися прекрасною квіткою, найкращою актрисою в цьому театрі абсурду.

Культ ху₴в і якоїсь по₴боти

Іноді мені здається, що настав кінець культури, манерам, красивим побаченням, якоїсь доброї естетики людських відносин.

Іноді мені здається, що дійсно важко без цього. Без краси, любовних листів, романтики, ніжності...

Ніжність...це те, що я шукаю все своє життя. У всіх людей на білому світі це повинно бути, бо це найкраща прикраса любові. Це просто вершки у каві, ласкаве квітневе сонце, м'якенька плюшева ковдра під час холодів. Ніжність є магією дотику до самого серця, є зірками, які сяють далеко в глибині наших зіниць, а звідти вони досягають нашої душі...і ось вона вже світиться від щастя.

Чого так мало її, така вона невпевнена ця ніжність. Люди ніби бояться бути вразливими, бояться торкнутися саме так, бо... реальність не дає зняти панцир хоч на хвилину. Врешті, життя стало занадто важким для ніжності, на неї просто немає часу...

Є час на щось більш квадратне, загострене, іноді брудне. Але я бачу, що багатьом це дуже в кайф. А я знов в якомусь, дідько, розпачі.

Я відлюдниця.

Вже знов травень, щебече пташечка за вікном, цвітуть каштани, бузок, буяють зелені трави, коти волають за вікном. І я б пішла у весну, закрилась в її шатах, віддалась би цій красі природи, летіла б чайкою на зустріч хвилям, розсікаючи повітря крилами...стала б мавкою...стала б ким завгодно, аби тільки зрозуміти, що таке справді свобода, легкість, єднання з Всесвітом. Тільки б забутися серед гір, розчинитися в тумані та прийти до найрідніших вранішнім світлом...пробратися промінням до їх душ, зігріти подихом вітру чиїсь плечі та й полинути піснею у вічність.

О ті місця, де я ніколи не була, чекають на мене. І я прийду...коли терпець урветься валятися в бруді новин, брехні і свавілля, беззмістовних романів і слів. Мене не лякає нищівна сила самоти, ні відсутність обіймів, ні ножі в спину, ані кров на своїх.

Я не шукаю свідків. Не шукаю кохання. А просто спокій, любов, щасливий острів без надій.

І десь лежати горілиць на зеленій м'якій траві...де мене пронизує сонячне світло. І десь блукати серед пісків, де в мені відображається зарево полярної зірки.